Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.
Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.
– Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.
– Так просто?
– Так просто. Даю тобі слово.
– У чому фокус?
– Немає ніякого фокуса.
– Завжди є фокус.
– Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.
Леандро простягнув руку.
– Згода?
Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.
– Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, – промовив Леандро. – А тобі – мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою – хороша команда.
– Бог нас створив, а біс поєднав.
– Ти думала вже, що робитимеш потім?
– Коли потім?
– Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.
Алісія стенула плечима.
– Ні, не думала.
– Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.
– Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, – припустила вона.
– Ти завжди хотіла писати… – нагадав Леандро. – Чи, може, станеш новою Лафоре? [27]
Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.
– Напишеш про нас?
– Звісно, що ні.
Леандро ствердно кивнув головою.
– Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.
– Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.
– А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!
– Побачити світ, – пробурмотіла Алісія.
– Перепрошую?
– Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.
– Сама?
– А потрібен ще хтось?
– Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність – найкраще товариство.
– Мені це підходить.
– Колись ти закохаєшся.
– Звучить, як непогана назва для болеро.
– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.
– Це помилка.
– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.
– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.
– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?
– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає.
Марі Лафоре (