Мацюсеві пригоди. Януш Корчак
іде!
Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.
Згодом перевірили їхній одяг, і з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев’я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.
– Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?
– Для того ж і їдемо.
– Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата – це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх – каліка. Пропав. Ні за цапову душу.
Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях по годині або й більше, то заганяли на запасну колію, щоб пропустити важливіші ещелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.
Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже їх не випускали з вагона.
– Не виходьте, поручик побачить.
Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти – не можна; а в вагоні було страх як душно.
– А знаєте, чого ми так довго стоїмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся із свіжими звістками.
– Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?
– Ні, наші добре стережуть мости.
– Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.
– Може, який шпигун зіпсував паровоз?
– Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.
– А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?
– Його ще там бракувало!
– Бракувало чи не бракувало, а він король – і край.
– Королі тепер на війну не їздять.
– Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.
– Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.
– Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.
– Нащо їм брехати?
– Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?
– Отакої… король один, а солдатів багато.
– А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.
Мацюсь не йняв віри власним вухам. Він стільки наслухався про любов народу, а надто війська, до короля. Ще вчора він гадав, що змушений ховатися, аби з величезної любові йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби відкрився їм, то це не викликало б ніякого захвату. Дивно: військо їде воювати за короля, якого не любить.
Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але ні, батька навіть похвалили.
– Покійник не любив воєн. Сам не хотів битись і народ до війни не силував.
Така повага до