Янголи і демони. Дэн Браун
не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, й авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.
Ленґдон побачив попереду знак: SÉCURITÉ. ARRÊTEZ3. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.
– О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!
– Він вам не потрібний, – заспокоїв його пілот. – Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.
Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення. Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілася зелена лампочка.
– Ім’я пасажира?
– Роберт Ленґдон, – відповів водій.
– Хто його запросив?
– Директор.
Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочатку в комп’ютерний роздрук, тоді на екран комп’ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.
– Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.
Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.
– Скляний собор, – пояснив його супутник.
– Церква?
– Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає. Єдина релігія, яку тут сповідують, – це фізика. Можете згадувати всує ім’я Господа скільки завгодно, – зі сміхом додав пілот, – не опоганюйте лишень кварків і мезонів.
Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкістю п’ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди? Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:
(CERN)
Conseil Européen pour la
Recherche Nucléaire
– Ядерні дослідження? – перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.
Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.
– Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.
Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними – наче два сірі камінці.
– Це він? – запитав Ленґдон.
Водій підвів голову.
– Оце так! – Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. – Про вовка промовка…
Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.
Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.
– Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.
7
Генерального
Служба безпеки. Зупиніться (