Інферно. Дэн Браун

      Я – Привид.

      Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.

      Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.

      Але це мій рай… ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

      Це пекло.

      Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.

      Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене… невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.

      Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».

      Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити… настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.

      Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.

      Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаючись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку Істини.

      Але я не пророк.

      Я – ваше спасіння.

      Я – Привид.

      Розділ 10

      – Сідай, – сказала Сієнна. – Я маю до тебе декілька запитань.

      Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», позичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини – і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.

      «Якщо мені вдасться повернутися додому».

      Сієнна зазнала трансформації – перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.

      – Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.

      – Дякую, – відповіла вона. – Але наразі нам слід зосередитися на тобі. Сідай, будь ласка.

      Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

      – Мені треба, щоб ти поміркував, – сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. – Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

      Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

      – На таксі, – відповів він, сідаючи за стіл. – У нас хтось стріляв.

      – Стріляли не