Інферно. Дэн Браун
вашого паспорта, будь ласка, – сказав черговий і гучно позіхнув.
– Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.
Раптом черговий прокинувся.
– Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.
– Роберт Ленґдон.
У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.
Настала довга пауза.
– Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? – перепитав черговий.
– Саме так. І я потрапив у халепу.
– Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. – Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. – Залишайтеся на лінії.
– Стривайте, а ви не могли б сказати мені…
Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.
Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.
– Колінз слухає, – почувся хрипкий голос.
Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:
– Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я – американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?
Низький голос відповів йому без вагань:
– Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.
Розділ 12
«У консульстві знають, що я тут?»
Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.
– Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.
Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.
– Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, – запевнив Колінз. – Де ви є?
Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.
– Наразі я в маленькому готелі під назвою «Пенсіоне ла Фіорентина», – відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.
– Записав, – відповів старший адміністратор. – Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?
– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленґдон.
– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. – Колінз стишив голос. – До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?
«Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета.