Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер
трійці – бекону, буряку та грибів, – і ми розробляли цю фірмову страву в найкращі часи, що видалися за ці два роки, назвавши її «ДС-делікатес» на честь нашої квартири.
Вона сміється, підводячи очі:
– Сама можеш зробити, ти ж умієш.
– Але не так, як ти.
Із задоволеним виглядом вона відчиняє холодильник.
– Таки так.
Я спостерігаю, як Сара викладає шар курятини та блакитного сиру з латуком, майонезом і журавлиною – точна наука, яку мені ніколи не опанувати. Знаю, звучить огидно, але повірте, це не так. Може, це не є середньостатистичною студентською їжею, але, відколи знайшли таке вигідне поєднання ще в універівські часи, ми завжди намагаємося тримати ці продукти у своєму холодильнику. Це, можна сказати, наша звична їжа. Ну, ще морозиво й дешеве вино.
– Уся суть саме в журавлині, – кажу після першого укусу.
– Тут справа в кількості, – відповідає вона. – Даси забагато журавлини – і ось тобі бутерброд з варенням. Забагато сиру – і ти облизуєш тінейджера в брудних шкарпетках.
Я збираюся вкусити сандвіч знову, але вона підстрибує та хапає мене за руку.
– Чекай. Треба випити, щоб набратися святкового настрою.
У мене виривається стогін, коли я здогадаюся, що вона зараз зробить.
А вона дістає два низьких келихи, нечутно сміється та заглядає вглиб шафки. Там, за пачкою пластівців, ховається вкрита пилом пляшка.
– Чернеча сеча, – каже вона, наливаючи нам по ритуальній порції. Насправді, це бенедиктин, старий трав’яний лікер, який дістався нам разом із квартирою. Етикетка на пляшці твердить, що трунок містить особливу суміш таємних трав і спецій, але на першій же дегустації, щойно після переїзду, ми дійшли згоди: одним із таємних інгредієнтів точно має бути сеча ченця бенедиктинця. З того часу й дотепер, зазвичай на Різдво, ми випиваємо по ковтку з цієї пляшки – ритуал, що приносить нам однаково насолоди й огиди.
– До дна! – шкіриться вона, пускаючи склянку через весь стіл до мене, та сідає на своє місце. – Веселого Різдва, Лу.
Ми цокаємося та перехиляємо наші склянки одним рухом, порожнє скло грюкає об стіл, ми кривимося.
– З плином часу воно не кращає, – бурчу я, відчуваючи, як рідина обдирає шкіру з піднебіння.
– Ракетне паливо, – рипить вона та сміється. – Їж свій сандвіч, ми його заробили.
Сандвічі мають поглинатися в тиші. Коли ми закінчуємо, вона постукує по краю порожньої тарілки.
– Гадаю, якщо зараз Різдво, ми можемо додати ковбаски.
Я хитаю головою.
– Не змішуй з «ДС-делікатесом».
– У житті мало такого, що не можна було б покращити сосискою, Лорі, – вона підняла брову. – Ніколи не знаєш, може, тобі сьогодні пощастить із побаченням з Девідом.
Враховуючи два побачення наосліп, які мені влаштувала Сара, я б не сказала, що ця перспектива мене дуже надихає.
– Давай уже, – я занурюю тарілки до мийки. – Нам краще приготуватися, скоро всі прийдуть.
Коли