Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер
його мені як кохання всього її життя.
Зелені. Очі в нього зелені. Деревний мох – по краях райдужної оболонки, тепле бурштинове золото просочується біля зіниць.
Але мене вражає зараз не колір його очей, а той погляд, яким він дивиться на мене. Переляканий спалах упізнавання. Голова йде обертом, як від раптового удару. А потім – це відчуття зникає з новим ударом серця, і я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалі був.
– Джеку, – мені нарешті вдається простягнути йому руку. Його звати Джек. – Так приємно вас бачити.
Він киває. Мінлива напівусмішка майнула на губах.
– Лорі.
Я кидаю погляд на Сару, відчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помітити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмішці, вартій сільського дурника. Боже, благослови дешеве вино.
Його рука тепла й сильна. Він стискає мою міцно та чемно, скоріш як на діловій зустрічі, ніж на різдвяній вечірці.
Не знаю, що мені вдіяти із собою. Усе, що б я хотіла зробити, усе буде неправильно. Як і обіцяла, я не кінчила просто на місці, але щось таки відбувається з моїм серцем. Як, у біса, узагалі могла трапитися така довбана клята халепа? Він не може бути Сариним. Він мій. Він мій уже цілий рік.
– Правда вона чудова?
Сара поклала руку на мій поперек, підштовхуючи, навіть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обійнялися, бо її відчайдушне бажання – ми маємо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово сміється та крутить очима, йому, очевидно, незручно від Сариної поведінки.
– Саме така чудова, як ти розповідала, – він погоджується та киває, ніби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його погляді, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Він намагається вибачитися тому, що пам’ятає, чи тому, що Сара поводиться, як підстаркувата тітонька на весіллі?
– Лорі? – Сара переводить увагу на мене. – Правда ж, він такий самий, до дрібнички, чудовий, як я й розповідала? – Вона сміється, пишаючись ним, – так і мало бути.
Я киваю. Болісно ковтаю клубок у горлі. Навіть змушую себе розсміятися.
– Звісно, він такий і є.
Сара так відчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляється й торкається губами моєї щоки.
– Приємно зустрітися, – каже він. Голос ідеально пасує йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений ніжною мудрою дотепністю. – Вона весь час про тебе говорить.
Я знову сміюся, хоча мене трусить.
– Таке відчуття, ніби я тебе теж знаю.
А так воно і є. Я відчуваю, ніби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрітися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханні до моєї кімнати, зачинити двері, сказати, що кохаю його, зірвати одяг та плигнути з ним у ліжко, потонути в ароматі його шкіри – чистому, теплому, мов пахощі літнього лісу.
Я в пеклі. Я ненавиджу себе. Задля власної безпеки відступаю