Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер
зриву. Я викликала саму себе на килимок. Виклала власну справу, вислухала своє безпорадне ридання про те, що я не винна, і про те, що сталося непорозуміння, та винесла собі жорсткий вердикт: брехуха. Я не догледіла й зробилася брехухою, а тепер щодня дивлюся на Сару брехливими очима, говорю з нею роздвоєним гострим зміїним язиком. Не хочу навіть зізнаватися собі в цьому, але кожної миті згоряю від жалюгідних ревнощів. Це бридка емоція. Була б я релігійною, то не виходила б зі сповідальні. Траплялися моменти, коли я дивилася на все це по-іншому, коли гадала, що не зробила нічого неправильного, коли переконувала себе, що я така ж найкраща подруга, як і раніше, хоч і загнана до глухого кута, але такі моменти тривали недовго. Раптом також з’ясувалося, що я, виявляється, ще й актриса. Я на сто відсотків упевнена: Сара й гадки не має про цю ситуацію, хоча то, мабуть, тому, що я знаходила причини бути деінде, окрім нашої квартири, коли там кілька разів з’являвся Джек.
Але сьогодні моє везіння офіційно від мене відвернулося. Сара запросила його на кіно й піцу, але при цьому дала зрозуміти: вона хоче, щоб я тісніше з ним познайомилася. Вона так і сказала, коли вранці перед виходом на роботу передавала мені філіжанку кави.
– Будь ласка, Лу, побудь сьогодні вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всі могли більше часу проводити разом.
Ніякої гідної відмовки я вигадати не змогла, та й зрозуміла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбільше в цій ситуації бентежить те, що дев’яносто п’ять відсотків мене до нестями бояться цього вечора, а інші п’ять чекають з нетерпінням нагоди побути поруч із ним.
Мені шкода, Саро. Мені дійсно дуже шкода.
– Дозвольте ваше пальто.
«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в біса, така? Покоївка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив поріг нашої квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Він, нервово всміхаючись, розмотує шарф і витрясається з зимового пальта, віддає їх мені майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Мені потрібна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я вішаю його в напхану шафу за вхідними дверима, майже розкладаючи на власній куртці, щоб потім розсунути їх так далеко, наскільки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але він прийшов на півгодини раніше, ще й примудрився з’явитися саме тоді, коли Сара вибігла чорними східцями, ніби вони актори в дурнуватому фарсі.
– Сара щойно побігла до крамниці по вино, – заїкаюсь я. – Це за рогом, вона зараз буде. П’ять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.
Він киває. І продовжує всміхатися, попри те що я повторила власні слова аж тричі.
– Проходьте, проходьте, – я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашої малесенької вітальні. – Як провели свята?
Він сідає в кінці канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сісти самій, і нарешті обираю стільця. Що ще мені було робити? Сісти коло нього на канапі? Випадково притиснутися до