Сицилієць. Маріо П’юзо
Відтоді Манфреді лишив у своєму серці особливе місце для Аспану Пішотти й часто молився за його душу.
Абат приклав два пальці до кістлявого зморщеного рота й свиснув. Прибігли ченці, і він розпорядився віднести Ґільяно до дальнього крила монастиря, особистих кімнат Манфреді, де він ховав синів багатих фермерів, що дезертували з італійської армії в часи війни. Тоді одного з ченців відправив по лікаря до Сан-Джузеппе-Ято, за п’ять миль від монастиря.
Пішотта сів на ліжко й узяв друга за руку. Рана вже не кровила, і очі Турі Ґільяно були розплющені, однак дивився він кудись поверх них. Його друг не наважувався заговорити, він мало не плакав і тільки витирав Турі спітніле чоло. Шкіра була синювата.
За годину прибув лікар. Він бачив цілу орду карабінерів, що прочісували гори, і не здивувався, зрозумівши, що його приятель абат ховає пораненого. Це його не обходило: кого хвилюють уряд і поліція? Абат був друг-сицилієць, що потребував допомоги. І він постійно надсилав йому в неділі кошик яєць, на Різдво – бочку вина, а на Великдень – молоде ягня.
Лікар оглянув Ґільяно, перев’язав йому рану. Куля пройшла через живіт і, певно, розірвала важливі органи, принаймні в печінку точно влучила. Юнак втратив чимало крові, був блідий, немов привид: уся шкіра по тілу була синювато-біла. Лікар знав, що білина навколо вуст – одна з перших ознак скорої смерті. Він зітхнув і мовив до абата:
– Я зробив усе, що міг. Кровотеча зупинилася, але він уже втратив більше третини крові, це зазвичай смертельно. Тримайте його в теплі, напоїть молоком. Я лишу вам трохи морфію.
Він із жалем подивився на сильне тіло Ґільяно. Пішотта прошепотів:
– Що мені сказати його батькові й матері? Чи є якась надія?
Лікар знову зітхнув.
– Кажи, що хочеш. Але рана смертельна. Він, схоже, сильний юнак, то, може, ще кілька днів і проживе, але сподіватися нерозумно.
Він помітив відчай в очах Пішотти й мимовільне полегшення на обличчі абата та з іронією додав:
– Звісно ж, у цьому святому місці завжди може статися диво.
Абат та лікар вийшли. Пішотта нахилився до друга витерти піт з його чола й з подивом помітив тінь насмішкуватості в його очах. Ці очі були темно-карі, зі сріблястим кільцем навколо. Юнак нахилився ближче. Турі Ґільяно шепотів, бо говорити йому було важко:
– Скажи матері, що я повернуся додому.
А тоді Турі зробив те, що Аспану в прийдешні роки ніколи не забуде. Руки пораненого раптово злетіли в повітря й схопили Пішотту за волосся. То були сильні руки, умирущий не може мати такі. Вони притягнули його голову ще нижче.
– Слухайся мене, – сказав Ґільяно.
Наступного ж ранку, після того як йому зателефонували батьки Ґільяно, Гектор Адоніс приїхав до Монтелепре. Він нечасто бував у своєму тамтешньому будинку, бо в молодості ненавидів містечко, у якому народився, і особливо уникав його в період Фести. Його завжди бентежили прикраси: ця пишна яскравість здавалася