Історія світу в 10 1/2 розділах. Джулиан Барнс
зверхньою ввічливістю дипломата відказав:
– На жаль, на даному етапі я на питання не відповідаю.
Відтак, щоб його не переплутали з дипломатом, додав:
– Ми – не ті люди, які схильні до невиправданого насильства. Однак для привернення вашої уваги я вистрілив у стелю. Ось тут я встановив на автоматі цей важіль ось так, щоб постріли були одиночними. Якщо я переставлю його, – що він і зробив, тримаючи зброю під кутом угору, неначе інструктор зі стрільби перед особливо нетямущими новачками, – то автомат стрілятиме, доки скінчаться набої. Сподіваюсь, я висловився зрозуміло.
Араб вийшов. Люди взялися за руки, хтось вряди-годи шморгав чи схлипував, але загалом панувала тиша. Франклін поглянув у дальший лівий кінець зали на Трісію. Асистенткам можна було приходити на його лекції, але сідати десь у глибині, «щоб не відволікати». Здається, вона не була налякана – просто напружено чекала, що буде далі. Франклін хотів сказати: «Слухай, у мене ще такого не бувало, це ненормально, я не знаю, що робити!» – а натомість нерішуче їй кивнув. Через десять хвилин напруженої тиші з місця підвелася американка років п’ятдесяти п’яти. Двоє незнайомців на варті одразу прикрикнули на неї. Вона не звернула на них уваги, так само й на свого чоловіка, який щось їй шепнув і схопив за руку. Вона пішла центральним проходом до озброєних людей, зупинилася на відстані приблизно двох метрів і чітко, повільно голосом, який сочився панікою, промовила:
– Мені, чорт забирай, треба в туалет!
Араби нічого на це не сказали й навіть не подивилися їй в очі. Натомість зробили маленький, але недвозначний жест автоматами, демонструючи, що вона в той момент є великою мішенню – і будь-який рух уперед підтвердить це остаточно й очевидно. Жінка розвернулася, повернулася на місце й заплакала. Одразу десь праворуч заплакала ще одна жінка. Франклін знову поглянув углиб зали на Трісію, кивнув, підвівся, спеціально не глянувши на вартових, і пішов до кафедри.
– Як я вже казав… – він авторитетно кашлянув, і всі подивилися на нього. – Я казав, що Кносський палац, безумовно, не був першим людським поселенням на цьому місці. Ідеться про те, що мінойський культурний шар залягає вглиб приблизно на п’ять метрів, але глибше є інші шари – аж до понад семиметрової глибини. Коли заклали перший камінь палацу, життя тут тривало вже щонайменше десять тисяч років…
Здавалося цілком нормальним продовжити лекцію. Також Франклін відчув, що на плечі йому лягла така собі королівська мантія – неначе він оволодів ситуацією. Він вирішив це перевірити, спочатку кинувши обережний погляд. Чи розуміють вартові англійську? Можливо. Чи бували вони в Кносському палаці? Малоймовірно. Отже, Франклін, описуючи залу ради в палаці, придумав велику глиняну табличку, що, ймовірно, висіла над гіпсовим троном. На ній були написані такі слова: «Ми живемо в непрості часи». Продовжуючи опис палацу, Франклін «розкопував» одну за одною нові таблички, багато з яких, безстрашно відзначав він,