Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
він продовжував:
– Це як жінки, які мстяться кожній жінці тільки за те, що вона може виявитися кращою, і користуються будь-якою нагодою, щоб знеславити її. От і Моем удає з себе таку ж мстиву сучку. Слава Господові, що варто йому сісти писати – і цей настрій майже завжди йде від нього.
– Він – чудовий письменник,– парирувала мама, роздратована словами Ремарка, які вона кваліфікувала як жорстку критику на адресу конкурента.– «Лист» – неперевершений сценарій. От таку жінку я б зіграла на одному диханні! – Вона видавила пасту на зубну щітку. Ремарк витяг із кишені халата портсигар, дістав звідти цигарку, запалив, відкинувся в кріслі, схрестивши ноги у піжамних штанях, і вимовив:
– Моя прекрасна Пума, більшість ролей гріховних жінок ти зіграла б блискуче.
Мама подарувала йому один зі своїх «красномовних» поглядів, сплюнула в раковину, помітила, що я й досі тут, і проказала, що на сьогодні мої справи скінчені і щоб я йшла спати. Я поцілувала її, Ремарка і залишила їх наодинці із суперечкою, яка – я вже це відчула – перетворювалася на сварку.
Наступного ж дня за ланчем мама майже буквально повторила при гостях оцінку, що її Ремарк надав Сомерсету Моему, видаючи її за власну, і додала:
– Він постійно оточує себе молоденькими хлопчиками, і це вже занадто. Звідки він їх бере? На марокканських пляжах? Ноел робить те саме, але ж він принаймні тримається якихось меж, sotto voce[28]. І яке полегшення, коли бачиш Гемінґвея: нарешті справжній чоловік, та ще й письменник!
Я швидко поглянула на Ремарка, і він ледь помітно підморгнув мені.
Якось я несла на пляж щось забуте в готелі, коли мене зупинила велична літня дама в помаранчевому махровому тюрбані й такому самому халаті:
– Ти не знаєш, де може бути дочка Марлен Дітріх?
– А навіщо вона вам?
– О, мені дуже важливо її побачити. Я про неї стільки чула! Знаєш, вона для своєї матері – цілий світ і єдина радість у житті! Вона знялася в усіх тих фільмах та стала зіркою лише заради своєї маленької дівчинки, розумієш? – фонтанувала враженнями пишнотіла дама, виблискуючи діамантовими перснями, що надто глибоко вп’ялися в її пухкі пальці.
У мене з’явилося дивне відчуття: якщо я визнаю, що та маленька дівчинка – це я, жінка буде глибоко розчарована. Адже вона жадає побачити янгола із ніжно-порцеляновим личком, мініатюрну копію обожнюваної зірки, – а товстий, незграбний підліток, що пихкає та обливається по´том, аж ніяк не відповідає цьому образу. Тому я вказала пальцем на пляж і відповіла:
– Мадам, гадаю, я щойно бачила, як вона побігла до отих скель.
І помаранчева дама вирушила на пошуки мене.
Мій батько з «родиною» повернувся вчасно, щоб потрапити до літнього балу Ельзи Максвелл, за який сплатив, як завжди, хтось інший.
Ельза Максвелл була проникливою, грубою та безжальною, завадити їй, якщо йшлося про її інтереси, було справою неможливою. Але якщо у неї з’являвся друг, вона ніколи не діяла у нього за спиною
Потихеньку (