Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
її новини та причитання, проводжала її, прибирала у ванній та розкладала косметику, розвішувала вечірній одяг, розкиданий по кімнаті ще з вечора, сортувала квіти й картки, отримувала від батька наказ менше байдикувати, швидко обіймала Тедді, одночасно намагаючись дізнатися, куди цього разу запроторили Тамі. Потім поверталася мама, і я допомагала їй перевдягтися до обіду, знову вислуховувала її та приводила кімнати до ладу, доки не з’являлася «мадемуазель» і не брала на себе важкий обов’язок пильнувати мене. Ми із нею поверталися до нашої похмурої обителі, де на нас чекав звичайний обід із печеної риби з овочами. Фрукти й сир я їла на самоті, бо «мадемуазель» потребувала часу, щоб підготуватися до нашої вечірньої «прогулянки».
Коли ми виходили, її довге волосся було гарно укладене, ретельно розчесане й спускалося локонами по плечах; помада, як на мене, була занадто яскравою, але блиск для губ робив її трохи гарнішою; квітчаста шовкова сукня обіймала її тіло, підкреслюючи його красу; дуже високі підбори надавали той самий акцент ході, який одразу ж її видав. Ми швидко проходили крізь порожній хол до таксі, що чекало на нас. Їхали ми мовчки, кожна у своєму кутку сидіння, на шанобливій відстані: гарна леді у вечірньому вбранні та її юна підопічна,– доки вогні Монмартру та купол базиліки Сакре-Кьор не сповіщали, що ми вже на місці. «Мадемуазель» розплачувалася з таксистом, виймаючи гроші з маленької сумочки, що вільно звисала у неї з плеча на шовковому ремінці, підштовхувала мене до невеличких прихованих дверей, садовила у найвіддаленішому кутку бару, освітленого свічками, та, залишаючи після себе дешевий мускусний аромат, злітала нагору сходами, що рипіли.
Тоді, у червні 1938 року, я уподобала смак черрі-бренді! Похмура жінка з брудним волоссям раз у раз наповнювала мою склянку липкою рідиною. Минали години, а я – дитина, яка зросла на цензурованому кіно, яка розуміла людське кохання як стосунки, сповнені лірики, обожнювання та романтики, слухняно сиділа, чекаючи, доки невідомо звідки повернеться моя «мадемуазель» і відвезе мене додому.
Якщо б хтось тоді сказав мені, що я попиваю шеррі в борделі, я б не зрозуміла, що мається на увазі, бо те, що розповідали в школі дівчата, аж ніяк неможна було застосувати до моєї гувернантки, і слово «проститутка» навіть не спадало мені на думку. Приставлена до мене батьком, вона наказувала мені сидіти й чекати – тож я, немов слухняний Тедді, так і робила: сиділа й чекала, доки «мадемуазель», усміхнена, зі сплутаним волоссям, з’являлася і забирала мене звідти. Після таких таємничих «прогулянок» вона робилася особливо поблажливою та доброзичливою, і я швидко навчилася мовчати та здобувати переваги для себе з того, що оберігала її «маленьку таємницю».
Коли мама разом із новим коханцем оселялися в Парижі, я зазвичай так і курсувала між золотаво-білою красою просторого «Ланкастера» та бурою похмурістю «Віндзора». Насправді я й гадки не мала, що, з її погляду, саме тоді увійшла у вік, коли «дитина може про все здогадатися».