Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
ж, так: ти сказала, що у тебе «все заколоджене».
– О, так це ще й від закрепа допомагає?
Пляма вже стала яскраво-червоною і пекла, а Беа Ліллі намагалася забрати руку від мами, яка міцно її тримала.
– Марлен, з чого зроблена ця гидота?
– Зміїна отрута. Вона спочатку запалює тканину, потім висушує її, а потім ти раптом знову можеш дихати!
До того часу мені не доводилося бачити, щоб людина здолала відстань до бухти з такою швидкістю! Мама стояла, дивлячись на Беа Ліллі, яка стрімко віддалялася, із розгубленим виразом на обличчі:
– Що таке з тією жінкою? Ноел казав мені, що вона смішна, але ж я не думала, що смішна – це означає дивна…
Якось на пляжі всі немов оскаженіли. Люди скупчилися на скелястому березі, ніби зграя голодних чайок, що чекають, коли стихне шторм, щоб почати пірнати за рибою. На горизонті з’явилося якесь судно, що прямувало до нашої невеличкої, затишної бухти. Дивовижна трищоглова шхуна з темним, майже чорним корпусом линула крізь атласні води, її палуби з тикового дерева виблискували в променях ранкового сонця, а біля штурвала стояв гарний юнак. Навіть здалеку були помітні його бронзова засмага та рельєфні мускули, що вигравали на грудях та дужих стегнах. Він привітно помахав рукою до глядачів на березі, виблиснув білозубою посмішкою та віддав команду кинути якір серед білих яхт. Якби він раптом підняв «Веселий Роджер», ніхто б анітрохи не здивувався: з першого ж погляду на цю людину згадувалося слово «пірат», а слідом – «грабіж» та «мародерство».
Мама торкнулася ліктя Ремарка:
– Боні… який же він гарний! Певно, приплив сюди на ланч… Хто він такий? – Вона спостерігала за шлюпкою, що наближалася до берега.
Вдягнений в облягаючі парусинові штани та смугасту матроску, штурман піратської шхуни піднявся сходами до «Шатра райської долі» – і раптом виявилося, що це зовсім не юнак-відчайдух, а пласкогруда жінка. За тих часів серед багатих спадкоємиць подібних урвиголів було хоч греблю гати, а ця була справжньою авантюристкою та шукачкою пригод: вона володіла пароплавами, власними островами, у вузьких колах була відома як «Джо», і саме вона стала маминою «інтерлюдією» влітку 1939 року. Вона єдина з усіх дозволяла собі називати Дітріх «дитинкою», і це сходило їй з рук. Її головною штаб-квартирою була двотонна вантажівка-фургон. І хоча вона носила зшиті на замовлення костюми зі спідницями та фарбувала нігті на пальцях яскраво-червоним лаком, усі ці принади не могли зробити її повною мірою схожою на жінку. Через близько посаджені очі та тіло, що брилою сиділо на стовпоподібних ногах із маленькими ступнями, зблизька вона вражаюче скидалася на носорога. Я б навіть не здивувалася, якби якоїсь миті її вуха почали рухатися, а спритна пташка почала видзьобувати комах з її загривка.
Ремарк у затінених кімнатах працював над пожовклими сторінками, щоб увечері напитися до нестями, мій батько перевіряв рахунки та вдосконалював свою бездоганну засмагу, Тамі ковтала всі пігулки, що гарантували отримання неминущого щастя,–