Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
коли ми вже були напівдорозі, корабельне радіо оголосило, що Велика Британія та Франція відтепер перебувають у стані війни з нацистською Німеччиною. «Квін Мері» судилося перетнути Атлантичний океан неушкодженою, але ми боялися, що німецькі субмарини атакують корабель під британським прапором. Щодня ми вдивлялися в морську далечінь, намагаючись роздивитися їхні перископи, а вночі нам здавалося, що вони підкрадаються до нас із глибин.
На судні щодня проводились рятувальні тренування. Я попросила нашого стюарда допомогти мені пришити до рятувального жилета додаткові ремені: у разі, якщо б нас торпедували, я збиралася взяти із собою Тедді. Стюард допоміг мені з ременями і з тренуваннями, коли я намагалася долучити до них Тедді. Спочатку Тедді все це дуже не сподобалося – він не любив, щоб його притискали до себе; але після кількох спроб все ж таки зрозумів, що я хапаю його в обійми не через «емоції», а заради необхідності, і слухняно згортався клубком у мене на руках.
Скупчившись навколо покерного столу, огорнені димом від сигар, джентльмени розвивали власні теорії щодо можливого перебігу війни. Єврейські родини трималися разом, молилися та оплакували тих, хто залишився в Європі, не встигши вчасно евакуюватися. Були й такі пасажири, які поводилися так, ніби перебували у звичайнісінькій подорожі. Діти гралися, багаті вдовиці виходили в рятувальних жилетах навіть до обіду, тримаючи при собі скриньки з коштовностями.
Капітан оголосив, що судова радіостанція припиняє роботу аж до прибуття в порт призначення – щоб ворожі судна не могли визначити місцезнаходження лайнера. Відтоді ми пливли, позбавлені будь-якого зв’язку із навколишнім світом. Поширилися чутки, що «Квін Мері» наказано оминути нью-йоркський порт і тримати курс на Канаду.
Коли британський консул у Лос-Анджелесі повідомив мамі, що лайнер може змінити курс, вона відправила представників студії та юриста чекати на наше прибуття в Канаді, але додатково розпорядилася, щоб вони затримались у Нью-Йорку, чекаючи подальших звісток. Між віддаванням указівок імміграційним юристам та перемовинами з агентами судноплавної компанії мама встигала зніматися у фільмі «Дестрі знову в сідлі».
Верхні палуби були повні людей; ми обігнули маяк Емброз – і нарешті побачили Її! Здійнявся радісний гомін, люди аплодували так, що, певно, ці оплески та щасливі вигуки було чути в Нью-Йорку. Ми досягли мети… Ми у безпеці… Ми – вдома! Авжеж, я не втрималася від сліз, але цього разу плакали всі, тому я не почувалася маленькою дурепою.
Ми являли собою таку різношерсту юрбу, що іміграційна служба спочатку не розуміла, до якої категорії нас зарахувати. Ремарк мав якийсь особливий панамський паспорт біженця. У мого батька був німецький паспорт. А такого документа, як у Тамі,– нансенівського паспорта – жоден з чиновників взагалі ніколи не бачив. Зрештою, завдяки надісланим мамою юристам, після цілого дня перемовин та очікування ми таки пройшли імміграційний контроль. Мене пропустили як неповнолітню дитину американської громадянки, Тедді