Воля Ізабелли. Ганна Гороженко
Але про неї трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляє. І я тебе благословлю, – твій батько Август Олександр Чарторийський».
Годі й казати – лист здивував. Батько писав речі, відомі їй і, безперечно, її чоловіку – коронному маршалку. Більше того, подібні листи від Августа Олександра Чарторийського вона вже отримувала й раніше. На службі ж у держави цілий відділ таємних справ – в який надходять звістки з усіх кутків Речі Посполитої. Не розуміла княгиня: навіщо вбивати посланця, який везе не надто важливого листа? Чи, може, юнак став жертвою грабіжників?
Небіжчика вже прибрали, біля палацу – безлюдно. Стомлена жінка біля вікна зосереджено дивилась в далечінь. У безпросвітну темінь, що тихцем, крадькома, наче підступний звір, наближалась до її палацу. З кожною згаслою свічкою, з кожним зжеврілим смолоскипом той звір підходив все ближче.
Почувся стукіт копит. Ізабелла насторожилась. До палацового входу з шурхотінням під’їхала карета її чоловіка – Станіслава Любомирського. За якусь мить той увійшов досередини. Спершу пролунав нестримний кашель і лише потім гучні кроки. Луною розносились вони по залах. Княгиня знала: зараз він увійде в кімнату – в своєму пишно гаптованому жюстокорі, високій перуці, просякнутій запахом тютюну.
– Пані, що вас змусило не спати о цій порі? – з іронічною посмішкою промовив її чоловік, розводячи руки, оздоблені в мереживо пишних манжет.
– У нас у палаці сталась пригода… – пробурмотіла зморена жінка.
Вже понад годину обидвоє сиділи біля комина у м’яких кріслах й розмірковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але ніяк не могли зрозуміти логіку подій останньої ночі. Станіслав Любомирський знову зайшовся кашлем і лише попісля промовив:
– Все, що я думаю, – на юнака напали. Може, думали, що в нього є гроші. Або ж в дорозі він з кимось перетнувся. Белло, не переймайся. А щодо листа – це ще одне свідчення того, що треба подумати про укріплення державних кордонів. Та як це зробити? В країні обмаль грошей і усюди бунтівники. Завтра я донесу королю звістку від твого батька. Та, гадаю, це навряд щось змінить. Армія московитів для нього – гарантія того, що Понятовський залишиться при владі. А те, що в цариці своя, паралельна гра – це вже очевидно усім. Хіба сліпий не помітить. Тож іди спати. Вже час.
Натомлена Ізабелла слухняно підвелась і вийшла. За дверима зали, де вона досі радилась із чоловіком, в коридорі, ближче до найтемнішого кута, стояла, опустивши додолу очі, зовсім юна блондинка.
«Чергова хвойда», – подумавши так, княгиня суворо зиркнула на дівчисько й попрямувала в свої покої.
Станіслав Любомирський був відомий ловелас.
І якщо раніше Ізабелла нервувала через численних коханок чоловіка, то зараз закривала очі на його походеньки.
Руки заніміли від холоду. Дощ падав, породжуючи під ногами слизьку багнюку. Небесна сіра мла відбивалась у калюжах, наче в дзеркалі. Вітер зривав капюшон з голови, й на чоло рясно крапали небесні сльози. Посеред безмежної