Мала Глуша. Марія Галіна
дізнається, що комсомольські внески у нас сплачуються нерегулярно. На жаль. До того ж у неї, як я вже сказав, вульгарне ім’я. Жінка з ім’ям Лілія – і комсорг? Погодься, в цьому є щось неправильне. Ти що читаєш? Сподіваюся, не «Червоні вітрила»?
Розка почувалася остаточно збитою з пантелику.
– Ні,– сказала вона невпевнено.
Вася схвально кивнув.
– Головне – не читати «Червоні вітрила». Поглянь он туди, Розаліє.
Розка скоса зиркнула на сусідню лавку.
Там сиділа страхітлива стара з підведеними очима, з розпущеним волоссям, у білій сукні по кісточки, що вибивалася з-під драпового пальта, на її колінах лежала книжка, прикрита зморщеною рукою, і довгий тонкий вузлуватий палець із довгим тонким жовтуватим нігтем закладав сторінку. Стара своїми опухлими очима дивилася у бік моря.
– Вона читала «Червоні вітрила»,– трагічно прошепотів Вася.– Вона так і не дочекалася свого Грея.
– Ой,– промовила Розка.
– Спершу вона була зовсім маленькою, десь вісім років, потім їй було чотирнадцять,– вів далі Вася, обкушуючи вафельний стаканчик.– Ну, Грін тоді ще не друкувався, здається. Чи ні, якраз іще друкувався? Загалом, от вона прочитала «Червоні вітрила», а це дуже неправильна книга, бо там сказано, що якщо чекати і вірити, то воно все виходить обов’язково. І ось вона почала чекати і вірити, і ходити сюди, чекати, коли з’явиться червоне вітрило. І коли до неї залицявся один серйозний чоловік, з найсерйознішими намірами, вона навіть не помітила цього, тому що далі ходила і ходила на бульвар. І спочатку було сонце й акації в цвіту, але потім погода раптом чомусь почала псуватися. І спочатку їй здавалося, що у неї багато часу, а потім часу зовсім не залишилося, але вона вже не розуміла, що часу зовсім не залишилося. Тобі дати носовичок?
– Я не плачу,– сказала Розка, шморгаючи носом.
– У тебе морозиво за рукав затекло,– Вася простягнув їй складений учетверо, але досить пом’ятий носовичок.– А пальто в тебе імпортне, на вигляд нічого, однак легко брудниться. І тобі доведеться спорювати ґудзики і здавати його в хімчистку. А потім знову пришивати ґудзики і ти обов’язково пришиєш їх криво. Скільки з тебе здерли? Карбованців сімдесят?
– Ну…
– І за джинси десь так само. Шикарно живеш, Розаліє. Не на зарплату.
– Не твоя справа,– автоматично відповіла Розка.
– Поїла? Тоді пішли здаватися. Вікна ми з тобою разом помиємо, заодно Катю викуримо, вона не любить, коли протяг, відразу додому втече.
– Це не моя…
– Справа? А в тебе взагалі ніяких справ немає,– несподівано сухо сказав хлопець, але тут же полагіднішав.– Ходи-ходи. Вікна вимиємо, і я тебе обідати поведу. Ти нашу їдальню бачила? Не бачила? Який там компот, знаєш?
При цьому він, тримаючи Розку твердою рукою під лікоть, неухильно вів її вниз знаменитими сходами.
– Ходи-ходи, Розаліє, за півгодини дійдемо… Ну й липка ж ти, матінко.
Розка насупилася і вирвала руку.
– У хорошому сенсі.
Розка замислилася, який