Мала Глуша. Марія Галіна
так незручно, людина ніби ділом зайнята, хоча, якщо вдуматися, то яким ділом?
– Ти де стриглася?
– На Пироговській, на розі,– неохоче відповіла Розка. Увага Каті її дратувала.
– Та жінка, яка тебе стригла, золотко,– Катя взяла з шухляди флакон із рожевим лаком, збовтала його і почала замислено фарбувати нігті. На Розку вона більше не дивилася,– молода, фарбована, на тебе якесь зло зачаїла. Ти тримайся від неї подалі, золотко.
Розка мовчки стенула плечима. Скиба на неї зло таїть? Ну так, було діло, вони навіть билися в класі п’ятому, здається, а може, в четвертому, але взагалі за що Скибі на неї злитися, Розка їй завжди давала списати і на випускних підказала, коли та заплуталася в суспільних формаціях. Звідки, правда, Катя знає, що Скиба фарбована? З іншого боку, всі перукарки фарбовані, їм імпортну фарбу видають, вони все на собі пробують.
– Буває так,– Катя розчепірила пальчики і роздивлялася їх, нахиляючи поперемінно голову то на один бік, то на інший.– Ти до людини з серцем, а вона тебе не любить. Кавалера ти в неї не відбивала, шматок хліба не забирала… А вона однаково тобі зла бажає. І чому, питається? Ти до неї з усією душею, а вона…
«Про що це вона?» – тихо здивувалася Розка. Чомусь їй було неприємно.
– Та зовсім ні,– з досадою сказала вона, з принципу захищаючи зловорожу Скибу.– У нас нормальні стосунки… загалом…
– Однокласниця,– замислено вела далі Катя.– Може, ти дуже розумною була, золотко? Вискакувала наперед весь час? Тебе взагалі в класі любили – чи ні?
Розка відчула, як у неї буряковіють вуха. Встати, вийти, щоби зробити цим Каті ще одну приємність? Чи переконувати, що нічого подібного? Насправді, звичайно, були такі, котрі Розку недолюблювали, але ж були і нормальні люди, які до неї ставилися цілком незле.
– А вам що до того? – запитала вона недобрим придушеним голосом.
– Та нічого. Ось хочеш, поворожу тобі.
– Ні,– про всяк випадок сказала Розка.
– На любов поворожу. На долю. Ти ж молода, лапонько. Хіба не цікаво?
Розка зам’ялася. Катя їй радикально не подобалася. З іншого боку, їй і справді було цікаво. Розка завжди вважала, що у всьому цьому, у ворожінні й інших подібних речах, щось є.
– А ви вмієте? – запитала вона про всяк випадок.
– Мене, золотко, ще бабуся навчила, земля їй пухом. А вже вона вміла!
– А як? По руці?
Катя трохи примружилася і кинула погляд на Розку. Погляд був неприємний, так ніби вона ставила Розці діагноз.
– По руці ворожать на життя. А щоб на долю, беруться карти. Ось ми карти розкладемо…
– А…
Розку якось біля вокзалу обікрала циганка. Як це вийшло, незрозуміло. Катя світла і на циганку зовсім не схожа, але однаково Розку щось насторожувало.
Вона мені наворожить якусь гидоту, а та раптом візьме і збудеться? А якби не наворожила, то нічого і не сталося б. Може таке бути? Розка не знала. Але відмовлятися було пізно, Катя витягнула з шухляди колоду заяложених карт із клітчастими сорочками. Крім карт у неї в столі лежав клубок рожевого мохеру зі встромленими спицями.
Розці