Мала Глуша. Марія Галіна
дивилася на нього чорним оком змії.
– Герега,– пошепки пояснила дружина.
Лев Семенович затряс головою і виставив перед собою долоню, зображаючи небажання і навіть огиду, але трубка й далі дивилася йому між очей, і він, кинувши у бік дружини докірливий погляд, простягнув руку, узяв нагрітий пластик і притиснув до щоки.
Ковтнув і сказав:
– Так?
– Льовонько,– пролунав у трубці лагідний голос.– Ти ще вдома? Я ж тобі сказав – чекаю! Давай, одягайся, одна нога тут, друга там. Тобто навпаки,– в слухавці реготнули.
– Я не можу,– сказав Лев Семенович, відчуваючи гостру огиду до себе і до навколишнього світу.– В мене щось не те зі шлунком.
– Давай через «не можу»,– доброзичливо порадив голос.– Лови тачку, щоб через двадцять хвилин був у мене. Ні, краще просто до Пушкіна під’їжджай. Зрозуміло?
– Зрозуміло,– вичавив із себе Лев Семенович. Він хотів іще щось сказати, але в слухавці вже запищали короткі гудки. Він зітхнув, розтиснув липку та холодну долоню – і трубка випала з руки на важіль.
– Риммо, я ж просив!
– Він твій науковий керівник,– маркітним голосом відповіла та, знизуючи плечима і відвертаючись.
«Вона права,– подумав Лев Семенович,– а я тютя. Нікчема. А він мій науковий керівник. У нього безневинні слабкості. Таке почуття гумору. Я можу відмовитися, відмовитися. Підійти до нього і твердо сказати – мовляв, «вибачте, я нікуди не піду». Адже я шанована людина, можна навіть сказати, хороша людина, адже має ж мені вистачити характеру…»
– Льово, не роби дурниць,– сказала дружина, дивлячись у чорне вікно.– Тобі чітко сказали – буде дисертація, візьмуть у міністерство. Там вченого ступеня треба. У нього зв’язки. Захист пройде як по маслу. Ти хочеш, щоб тобі накидали чорних куль?
Вона з задоволенням повторила це герегине «як по маслу» і «чорних куль», що мало означати, що на такій справі, як дисертація, хто як хто, а вона чудово знається. Слово «кандидатська» вона також вимовляла із задоволенням.
Пишається…
Тобі навіть робити нічого не доведеться, ми роздриґаємо твою тему на окремі розділи і роздамо студіозусам. Їм однаково курсові робити. А потім зберемо, залишиться тільки автореферат написати. Годі, Льово, ніжкою посмикувати, всі так роблять.
Коли він говорить, усе здається таким переконливим, таким… нормальним. Усі так роблять. Ні, тут якраз не доскіпаєшся, я не зобов’язаний робити все сам – від і до, це нормальна практика, я ж бо зайнята людина, як би я сам усе це писав, вона, дурна, думає, що я пізно додому приходжу, бо залишаюся на роботі дані перераховувати…
Може, ну її, цю дисертацію, на бога, не потрібна мені та Москва. Ні, навпаки, я поїду від нього до Москви, і все буде добре, але ні, він же однаково одного разу отак-от подзвонить, а там…
– Льово, вдягайся,– твердо сказала дружина.– Чого стоїш із розкритим ротом?!
– Так-так,– квапливо відповів Лев Семенович і почав застромлювати ноги в осінні чеські черевики.
Кожен ліхтар, здавалося, був замкнутий в іще одну каламутну кулю, всередині якої снувала дрібна