Мала Глуша. Марія Галіна
навпочіпки хлопець у брезентовій робі й палив, затуляючись від вітру. Він подивився на Розку, помахав рукою, щоб відігнати дим, і підморгнув їй.
Розка знизала плечима і велично пройшла повз, але знову зачепилася за хідничок при дверях. Вона озирнулася, але хлопець уже не дивився в її бік. Розка зніяковіла та щось пробурмотіла собі під ніс і бочком прослизнула досередини. У коридорі вкрутили ще одну лампочку, в конторі на підвіконні відрощував діток хирлявий каланхое, на календарі руде кошеня змінилося сірим, Каті не було, а в кутку стояв той самісінький столик з «Ятранню», котрий з кабінету, і чохол з нього зняли.
Двері в кабінет були відчинені, й Петрищенко, побачивши Розку, кивнула.
– Ось і добре,– сказала вона і почала вибиратися з-за столу. Для цього треба було відсунути стілець до стіни й обійти стіл. Але Петрищенко не полінувалася. Вона вийшла до Розки і поплескала долонею по друкарській машинці.
– Спеціально для тебе переставили.
Розці стало ніяково. Вона уявила собі, як Петрищенко з Катею, крекчучи і зачіпаючись за одвірки боками і задом, тягнуть столик із кабінету…– Це тепер твоє робоче місце.
– Ага,– похнюплено промовила Розка.
– Ну то берися до діла,– доброзичливо сказала Петрищенко.– Протоколи бачиш? Їх треба пронумерувати і підшити.
Вона тицьнула нігтем з облізлим рожевим лаком у стос папірців поряд із машинкою.
– Щоби послідовно були, за датами. А ось у цю книгу повнось номер протоколу, дату і судно. Тоннаж, порт приписки і так далі. Там уже трохи є, подивишся. Якщо в протоколі англійською, перекладеш. А то запустили все до краю.
– Ага,– знову погодилася Розка.– А друкувати?
– Що друкувати? – неуважно перепитала Петрищенко.
– Звідки я знаю що.
– Наразі не треба,– Петрищенко подумала і налила в каланхое води з кухля.
– А перекладати?
– Я ж сказала. Якщо в протоколі англійською, тоді перекладай. Тільки назву судна зберігай.
Розка зітхнула, посунула стілець і сіла. Їй стало зовсім сумно. Якщо не треба друкувати, навіщо їй півстолу зайняли цією бандурою? Тим більше, друкувати вона, як не дивно, любила. Якщо машинка була механічна, Розка з такою енергією била по клавішах, що вони стугоніли і чіплялися одна за одну. А електрична друкарська машинка – взагалі клас, ледь торкнешся, а вона вже працює. І до того ж тепла і муркоче, наче кицька.
Вона підсунула стос заповнених бланків. Лісовоз «Бірюса». Стільки-то кубометрів лісу. Зерновоз «Тимур Фрунзе». Пшениця сортова. Легкові автомобілі «Лада», експортний варіант. Фіолетовий штамп «Санітарна інспекція № 2». Підпис і дата. Ще один штамп. Іще підпис. Розка, щоби не переплутати, нумерувала папірці відповідно до дати – олівчиком у верхньому правому кутку, і підкладала під затиск у течку. Один за другим.
– Кораблі постоять,– бурмотіла крізь зуби Розка,– і лягають на курс… Та вони повертаються попри негоду…
«Друкарка прирівнюється до робітника,– сказав Лев Семенович,– у трудовій книжці так і буде написано – «робітник», для анкети це добре. З такою анкетою, може, вдасться проскочити…