Адвокат диявола. Эндрю Найдерман
знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше, і це має відіграти вирішальну роль.
– Барбаро, – заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.
– Секунду, містере Бом, – промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. – Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? – Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. – А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? – Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. – Продовжуйте, містере Бом.
– Дякую, ваша честь. – Бом підійшов до крісла для свідків – високий худорлявий чоловік на шляху до перспективної політичної кар’єри. Ця справа його непокоїла, і він сподівався, що Кевін і Лоїс Вілсон пристануть на його пропозицію, але цього не сталось, і тепер він залежав від свідчень десятирічних дітей. – Прошу тебе розповісти суду саме те, що ти розповіла містерові Корнблю того дня в його кабінеті. Не квапся.
Пухкенька дівчинка швидко глянула на Лоїс. Кевін сказав їй зосереджено дивитися на всіх дітей, особливо тих трьох, які підтверджували звинувачення Барбари Стенлі.
– Ну… іноді, коли в нас були мистецтва…
– Мистецтва? Що це таке, Барбаро?
– Це малювання, читання або музика. Тоді клас іде до вчительки малювання або музики, – продекламувала маленька дівчинка, майже заплющивши очі.
Кевін бачив, що вона старається зробити все правильно. Роззирнувшись довкола, він побачив, що деякі слухачі злегка всміхаються, мовчки вболіваючи за дитину. А от пан позаду здавався напруженим, майже сердитим.
– Розумію, – кивнув Бом. – Клас іде до іншого кабінету, так?
– Ага.
– Барбаро, будь ласка, кажи «так» або «ні». Гаразд?
– А… тобто так.
– Отже, іноді, коли у вас були мистецтва… – підказав Бом.
– Міс Вілсон просила когось із нас залишитися, – відповіла на підказку Барбара.
– Залишитися? У кабінеті з нею?
– А… так.
– І?
– Одного разу вона попросила мене.
– І що ти розповіла містерові Корнблю про цей раз?
Барбара трохи крутнулась у кріслі, ховаючись від погляду Лоїс. Тоді глибоко вдихнула й почала.
– Міс Вілсон попросила мене сісти біля неї і сказала мені, що вважає, що я росту красунею, але маю знати дещо про своє тіло, дещо таке, про що дорослі не люблять говорити. – Вона зупинилась і опустила погляд.
– Продовжуй.
– Вона сказала, що деякі місця особливі.
– Особливі?
– А… так.
– І що вона розповіла тобі про ці місця, Барбаро?
Барбара швидко глянула в бік Лоїс Вілсон, а тоді знову повернулася до Бома.
– Барбаро, що вона тобі розповіла? – повторив він.
– Що, коли їх хтось торкається, відбувається… відбувається дещо особливе.
– Розумію. А що вона зробила потім? – кивнув він, спонукаючи її продовжувати.
– Вона