Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
працювати.
– Де саме? Може, саме з цього приводу й була твоя тодішня ділова зустріч із Біндінгом?
– Так. Із Біндінгом і з доктором Максом Матушайтом, директором магазину грамофонної компанії «Електрола». Потрібна продавщиця з музичною освітою.
– Ну, – сказав я, – нічого кращого Біндінгові й на думку не могло спасти.
– Ну, спадало й краще, та я не схотіла…
– А я б і не радив йому таке. Коли ж ти почнеш працювати?
– Першого серпня.
– Ну, то ще маємо час. Може, підшукаємо щось інше. В усякому разі, ми – твої клієнти, це я тобі гарантую.
– Хіба в тебе є грамофон?
– Ні, але ж, зрозуміла річ, я зараз же його куплю. Щоправда, вся ця історія мені не подобається.
– А мені подобається. Адже нічого путнього я не вмію. Але відколи зі мною ти, все для мене стало набагато простіше. А втім, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.
– Ні, треба, ти завжди повинна мені про все розповідати.
Вона уважно подивилася на мене.
– Добре, Роббі.
Потім підвелась і підійшла до якоїсь шафки.
– Знаєш, що в мене тут є? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром.
Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.
– Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж, Пат, може, краще було б трохи заощаджувати, га? Хоча б задля того, щоб не мати діла з грамофонами?
– Ні, – відповіла вона.
– Теж правильно, – сказав я.
Ром був чимось розбавлений, це я визначав відразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.
– Першокласний ром, – похвалив я, – налий-но мені ще. Звідки він у тебе?
– З магазину ось тут, на розі.
«Ага, – подумав я собі, – так і є: якась задрипана кондитерська». Я вирішив при нагоді зайти туди і сказати власникові, що я про нього думаю.
– А тепер мені, мабуть, треба йти, Пат, га? – спитав я.
Вона глянула на мене.
– Ще ні…
Ми стояли біля вікна. Внизу засвітилися ліхтарі.
– Покажи-но мені твою спальню, – сказав я.
Вона відчинила двері й увімкнула світло. Я з порога заглянув до кімнати. Скільки думок шугало у мене в голові!
– То це твоє ліжко, Пат… – сказав я нарешті.
Вона посміхнулась.
– А чиє ж воно може бути, Роббі?
– Та й справді! – я звів на неї очі. – А ось і телефон… Тепер я й це знаю… Ну, я піду. Прощавай, Пат!
Вона доторкнулась долонями до моїх скронь. Як чудово було б залишитися тут, цього вечора бути біля неї під цією м’якою синьою ковдрою… Але щось стримувало мене. Не ніяковість і не страх чи обережність, – просто дуже велика ніжність, ніжність, що була сильніша за жагу…
– Прощавай, Пат, – сказав я. – Гарно було в тебе. Краще, ніж ти думаєш… І ром… і те, що ти про це подумала!
– Та це ж так просто…
– Для мене не просто. Я до такого не звик.
Знову пансіон пані Залевської. Я, замислившись, посидів у своїй кімнаті. Мені не подобалося, що Пат має чимсь