Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
з’явилася Пат, вона йшла зграбно, легко, і кімната раптом сповнилась тепла й радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім подав їй крадений бузок.
– Ось, – сказав я, – з привітом від муніципалітету!
Вона поклала квіти у велику світлу керамічну вазу, що стояла на підлозі біля вікна. Тим часом я оглядівся в кімнаті. Приглушені, неяскраві барви, старовинні красиві меблі, блідо-блакитний килим, наче розмальовані пастеллю штори, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.
– Господи, як це тобі пощастило знайти таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його якимось мотлохом та різним непотребом, подарованим на день народження.
Вона обережно підсунула вазу з квітами до стіни. Я дивився на її тонкий вигин шиї, прямі плечі, худорляві руки. Стоячи біля вази навколішки, вона здавалася мені дитиною, що потребує захисту. Але було в її рухах щось від молодого зграбного звірятка, і коли вона випросталася й пригорнулась до мене, то це вже була не дитина – у її очах і устах знову промайнуло якесь запитливе чекання, якась таїна, що бентежили мене та про які я ще тоді, першого разу, подумав, що такого не буває в цьому злиденному світі…
Я поклав руку їй на плече. Так гарно було відчувати, що вона поруч.
– Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати залишила собі.
– Виходить, це твоя квартира? – спитав я з полегшенням. – А підполковник Егберт фон Гаке просто наймає її в тебе?
Вона похитала головою.
– Уже не моя. Я не змогла зберегти її за собою. Довелося віддати її, а зайві меблі продати. Тепер я наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так непокоїть старий Егберт?
– Та ні. Це звичайнісінький страх перед поліцаями та старшими офіцерами. Ще з часів моєї військової служби.
Вона розсміялась:
– А мій батько був майором.
– До майора включно – це ще не так страшно…
– А ти хіба знаєш старого Гаке? – спитала Пат.
У мене раптом виникло недобре передчуття.
– Це такий маленький, кремезний, червоновидий, із сивими вусами й гучним голосом? Він іще часто прогулюється в міських скверах?
– Еге ж! – вона глянула на бузок, а тоді, сміючись, на мене. – Ні, він високий, блідий, у рогових окулярах.
– Тоді я його не знаю.
– Хочеш познайомитися? Він дуже симпатичний.
– Боронь Боже! Поки що моє місце в авторемонтній майстерні та в пансіоні пані Залевської!
У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила до кімнати низенький столик на коліщатках. Тонка біла порцеляна, срібний таріль із тістечками, другий – із неймовірно малесенькими бутербродами, серветки, сигарети – чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.
– Змилуйся, Пат! Це ж просто як у кіно. Я ще на сходах постеріг, що ми з тобою стоїмо на різних суспільних щаблях. Подумай лишень, я звик їсти з засмальцьованого папірця, сидячи на підвіконі