Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
чисті. Неподалік стояв кремезний чоловік, якось безпорадно опустивши свої великі руки, і байдуже дивився на нас.
– Ти оглянув машину? – спитав я Кестера.
– Ще вчора, – відповів він. – Поїздила вже чимало, та була в непоганих руках.
Я кивнув, погоджуючись:
– Авжеж, вигляд у неї непоганий. Її ще й сьогодні вранці помили. Зробив це, певна річ, не аукціоніст.
Кестер кивнув і подивився на кремезного чоловіка.
– Напевне, це її господар. Він і вчора тут був – чистив машину.
– От лихо, – вихопилось у мене, – вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…
Якийсь молодий чоловік у пальті під пасок ішов через двір до машини. В усій його постаті було щось неприємно-хвацьке.
– Оце, мабуть, та лайба! – сказав він, звертаючись чи то до нас, чи то до власника машини, і постукав своїм ціпочком по капоту.
Я помітив, що в очах у кремезного чоловіка щось затремтіло.
– Нічого, нічого, – великодушно заспокоїв його чоловік у пальті під пасок, – лакування однаково вже не варте й копійки. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, для музею, га?
Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника таксі:
– Скільки ви хочете за цього дідугана?
Чоловік мовчки проковтнув цю образу.
– Піде як брухт, га? – весело, аж сяючи від доброго настрою, провадив юнак далі й знов обернувся до нас: – Панове теж цікавляться цією машиною? – І додав уже тихше: – Можна домовитися… Купимо машину за безцінь, а бариш поділимо. Чого це ми маємо комусь гроші під ноги кидати? До речі, Гвідо Тісс із «Аугеки».
Він крутив своїм бамбуковим ціпком і підморгував нам по-приятельському, але з відтінком переваги.
«Це двадцятип’ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», – сердито подумав я. Мені стало шкода мовчазного власника машини.
– Вам треба було б зватись не Тісс, а якось інакше, – зауважив я.
– Та що ви кажете! – вигукнув він задоволено. Він, певне, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.
– Авжеж, – повів я далі, – вам треба було б зватися Шмаркач. Гвідо Шмаркач!
Він сахнувся назад.
– Ага, – вимовив він нарешті, – двоє проти одного!..
– Якщо йдеться про це, то я й сам можу піти з вами куди скажете.
– Дякую, – холодно відповів Гвідо, – щиро дякую! – І зник.
Кремезний чоловік стояв, розгублено втупившись очима в машину, ніщо його, здавалося, не обходило.
– Ми не повинні її купляти, Отто, – сказав я.
– Тоді її купить отой паскуда, Гвідо, – не погодився Кестер. – І ми нічим не зможемо допомогти її хазяїнові.
– Це правда, – сказав я. – А все ж тут щось негаразд…
– А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені – для цього чоловіка навіть краще, що ми тут. Так він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я обіцяю тобі: якщо те падло не вчепиться, то й я не