На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк
бо вибухають далеко позаду, новачки дослухаються з жахом, але не звертають уваги на тихий посвист і фурчання невеличких «гадюк», а коли вони вибухають, осколки від них розлітаються понад самою землею. Новачки, немов ті вівці, юрмляться докупи замість того, щоб розбігатися навсібіч. А з ворожих літаків відстрелюють поранених, як зайців.
Ці худі, змарнілі від бруквяної дієти обличчя, ці судомно стиснуті руки, ця жалюгідна хоробрість бідолашних щенят, які хоч би там що, а йдуть в атаку та б’ються, ці славні бідолашні щенята такі залякані, що не насмілюються голосно кричати та з роздертим животом чи грудьми, з відірваною рукою чи ногою тихенько скавучать за своєю матусею й відразу ж замовкають, тільки-но хтось гляне на них!
Їхні вкриті пушком, загострені, наче неживі, обличчя мають жахливий вираз байдужості, властивий мертвим дітям.
Аж у горлі давить, коли бачиш, як вони схоплюються на ноги, біжать і падають. Треба було б відлупцювати їх за те, що такі дурні, взяти їх на руки й винести геть звідси, бо тут їм не місце. Вбрані вони в сірі мундири, штани, чоботи, але для більшості ця солдатська одежа завелика, вона теліпається на хлопцях, плечі в них надто вузенькі, тіло надто хирляве, і на такі дитячі розміри обмундирування не знайшлося.
Серед убитих на одного бувалого солдата припадає від п’яти до десяти новобранців.
Багатьох забирає несподівана газова атака. Новачки навіть не встигли збагнути, що воно таке. В одному бліндажі ми знаходимо їх цілу купу – із синіми обличчями й чорними губами. У якійсь вирві хлопці завчасно скинули протигази: вони не знали, що газ найдовше тримається біля землі; побачивши вгорі людей уже без протигазів, вони теж їх позривали та встигли ковтнути досить газу, щоб спалити собі легені. Стан у них безнадійний, вони повільно вмирають від кровохаркання й нападів задухи.
Якось у траншеї я несподівано опиняюся віч-на-віч із Гіммельштосом. Ми стоїмо всі гуртом і, затамувавши подих, чекаємо миті, щоб кинутися в атаку.
Я вихоплююся бігти з усіма, та, хоч я дуже збуджений, мені враз спадає на думку: а Гіммельштоса чогось не видно. Притьмом стрибаю назад у траншею й бачу: він забився в куток і вдає пораненого, хоч насправді тільки трохи подряпаний. Обличчя в нього таке, наче йому надавали ляпасів. Видно, наївся страху, адже він тут теж новачок. А мене обурює, що молоді хлопці пішли в наступ, а він ховається.
– Вилазь! – сичу я.
Він – ані руш, тільки губи й вуса тіпаються.
– Вилазь! – повторюю я.
Він підтягує ноги, тулиться до стіни й шкірить зуби, як кундель.
Я хапаю його під руку й силуюся підвести. Він починає верещати. Мені уривається терпець, я шарпаю його за груди, трясу, наче мішок, аж голова в нього теліпається, і кричу йому просто у вічі:
– Ти вилізеш звідси, падло?! От же собака, от же стерво, ховатися надумав?!
Він дивиться на мене скляними очима. У нестямі я б’ю його головою об стіну й кричу:
– Тварюко! –