На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк
в’язки гранат; земля двигтить, стогне, все затягає димом, ми перечіплюємося через слизькі шматки м’яса, я падаю на чийсь розпанаханий живіт, на якому лежить новий, чистенький офіцерський кашкет.
Бій завмирає. Ми відірвалися від супротивника. А що тут ми не зможемо довго протриматися, то нам велено негайно відходити під захистом нашої артилерії на попередні позиції. Тільки-но ми про це дізнаємось, як мерщій кидаємося до найближчих сховищ, щоб нахапатися консервів, яких завгодно, та насамперед бляшанок з м’ясом і маслом.
Ми спокійно повертаємося назад. Поки що ніякої атаки з ворожого боку не передбачається. Понад годину ми лежимо, важко дихаючи, і відпочиваємо, ніхто й не розмовляє. Ми такі знесилені, що хоч і страшенно голодні, та ніхто й не згадує про консерви. Тільки поволі ми знову стаємо трохи схожими на людей.
Трофейні м’ясні консерви уславлені на весь фронт. Часом вони навіть стають головною причиною несподіваних атак з нашого боку: годують-бо нас погано, ми завжди голодні. Цього разу ми захопили п’ять бляшанок. Там людей справді гарно годують, це ж просто розкіш проти наших злиднів, у нас мармелад із ріпи, а в них м’яса скільки завгодно, тільки руку простягни. Гайє роздобув іще довгу французьку булку й застромив її собі за ремінь, наче лопату. З одного краю вона трохи вимазана кров’ю, та це можна відрізати.
Яке щастя, що тепер ми наїмося досхочу, нам іще знадобиться сила. Добрі харчі – така ж цінна річ, як міцний бліндаж; ось чому ми жадібні до них – вони рятують нам життя.
Тьяден добув іще дві фляги коньяку. Ми пускаємо їх по колу.
Уже звечоріло. Надходить ніч, із вирв поволі здіймається туман. Здається, що в тих вирвах повно таємничих привидів. Білий серпанок спершу наче боязко кружляє по ямі, поки наважиться переповзти через її край. А тоді від вирви до вирви тягнуться довгі пасма туману.
Прохолодно. Я стою на варті та вдивляюсь у темряву. Як завжди після атаки, мені якось млосно й тяжко залишатися наодинці зі своїми думками. Та, власне, то не думки, а спогади, що обсідають мене через ту млявість і створюють дивний настрій.
Високо в небі здіймаються освітлювальні ракети – і я бачу картину: літній вечір, я стою на критій галереї собору й дивлюся на високі кущі троянд, що квітнуть посеред невеличкого внутрішнього саду, де ховають каноників. Навколо встановлені статуї. Ніде ані душі; велика тиша заповнила цей квітучий прямокутник, сонце гріє грубезні сірі плити, я кладу на них руку й відчуваю їхнє тепло. Зелена вежа собору над правим кутом шиферного даху стрімко здіймається в тьмяну, м’яку блакить вечора. Поміж осяйних невеличких колон внутрішньої галереї панує прохолодний присмерк, який буває тільки в церквах; я стою там і думаю: коли мені виповниться двадцять років, я дізнаюся про ті бентежні речі, що пов’язані з жінками.
Ця картина приголомшливо близька, вона встигає мене зворушити, поки щезає від спалаху нової ракети.
Я беру свою гвинтівку,