Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська
блукати вулицями без будь-якої логіки Марко не міг. У типографській комірчині, де ночував, обвісив усі стіни картами. Зранку кидав кості, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту і рахував Перехрестя від місця, куди втрапив. Парне число – за течією Дніпра, непарне – проти. Сьогодні випало шість, тож із самого ранку чатував на шостому Перехресті від Маріїнсько-Благовіщинської вулиці. За течією. Вважав це гарним знаком. Звісно, не стирчав на одному Перехресті цілий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрібноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовніше Перехрестя дня.
Ввечері сумно констатував, що воно себе не виправдало, як і сімдесят два попередніх. Позіхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течією чи проти. Проти течії – поганий знак, хоч він і не надто вірив у погані знаки.
ІІІ. Соловей імператора
Софія Київська сяяла банями, простір вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних і романтичних, по-філософськи спокійних і метушливих водночас. Пірнати в повітряні ванни київських просторих вулиць любив і двадцятисемирічний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом від Золотих воріт до Сінного базару, ковзав поглядом по куполу караїмської кенаси, іноді пив каву на першому поверсі «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вітала відвідувачів скульптурами фантастичних крилатих звірів.
– Грифони? – запитав якось один з його учнів.
– Я ознайомлюю вас із давньоримською літературою, юначе, ще й для того, аби привівши яснооку панну до кав’ярні, ви могли б упевнено пояснити їй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звіра.
Роздивлявся залізні граційні балкони під вантажем квітів, що хилили яскраві голови униз, ніби хотіли зірватися і впасти йому до ніг. З вересня почав викладати у другій гімназії, а потім – ще й в Архітектурному училищі, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак відмовити собі в цьому задоволенні не міг, особливо в теплі осінні вечори, як от сьогодні. Бадьоро крокував вулицею, збайдужівши до майже крилатих полів сірого плаща, що розлітались навсебіч, бо ж не надав собі клопоту застебнути його. Київ – не Златопілля, тут можна ходити в розстебнутому плащі, і вітри не залізуть тобі під шкіру. Златопілля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поїхати як провінційний учитель після закінчення університету – на кафедрі не залишився. Хіба міг уявити, що провінційне повітря виявиться настільки отруйним для того, хто так любив Київ. Скнів там три роки, перечитуючи Шевченкові «Три літа», розважався катанням на ковзанах взимку і весняними напівроманами з місцевими поціновувачками поезії. Перебувши літо, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Києві вмирати не доводилось, у Києві він жив кожним подихом вітру, кожним зблиском сонця у хвилях Дніпра.
Київське сонце цілувало скельця окулярів, коли він звернув на Стрілецьку і рушив далі, туди, де її перетинала Рейтарська.