Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська
уже було неабияким досягненням. Пані Вікторія виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.
– Впізнаєш. Неможливо не впізнати.
– Що як я вже зустріла його, просто не встигла врятувати?
Вікторія мовчала.
– Що як я ніколи не зустріну його?
Що можна було б відповісти цьому дівчиську? Яке Перехрестя покликало її? Вікторія не мала відповідей, самі питання. І тривога за долю власного Перехресника стискала їй серце, а хмари густішали й нависали низько над брамою Заборовського, біля якої вона так любила гуляти. Та хіба лиш вона?
Віра приїхала по сукню без попередження і в поганому настрої. Маленька дівчинка в сірому пальтечку спустилася вслід за нею з підніжки фаетона, що зупинився навпроти вивіски, яку Соля мусила щодня протирати вологою ганчіркою. Великі очі, смішний ніс.
Соля, обрізаючи трояндовий кущ, що ріс із горщика біля входу, співчутливо глянула на малу, відчувши холод, що віяв від її матері. З трояндами Солі відверто не щастило. Подумки обрамивши королівську квітку зовсім некоролівськими словами з усіх боків, вона встромила пальця в рот у марній надії зупинити кров. Віра скептично звела брову, хитнула зачіскою, пропливла до входу. Вікторія вже відчинила двері і скопіювала Вірин трюк із бровою, глянувши на Солю. Палець довелось витягати, кров капнула на землю.
– Боляче? – запитала дівчинка.
– Бувало гірше, – чесно відказала Соля.
– Троянда така колюча, – серйозно сказала мала.
– Ще те стерво, – погодилась Соля, побачивши як на дитячому личку відобразився жах і захват водночас.
Певно, вона не чула раніше, як лаються панянки зі школи крою і шиття за французською методою.
– Наглянь за дитиною, – кинула Вікторія.
Соля зітхнула, намагаючись відігнати думки про майбутню розмову з господинею дому. Розмови не оминути і краще не відкладати. Вікторія мусить знати, що поганих знаків у їхьому житті побільшало.
Малу звали Марина і вона, як колись Соля, у захваті завмерла біля дерева з капелюхами. Вирішивши, що свою роль наглядачки за дитиною вона виконала, Соля подалась варити каву. Маленьку кухню і простору вітальню помешкання-майстерні Вікторії наповнив аромат, за який вона продала б душу усім перехрестям світу. Хоч щодо наявності душі в істот її професії ще в хаті Гести точилися суперечки. Чорний густий напій. Терпкий аромат. Ніякого цукру, той убиває справжню каву, лиш трохи свіжих вершків. З недавнього часу в цьому домі почали з’являтися вершки – пані Вікторія пішла назустріч Соліним смакам. Наставниця віддавала перевагу напою без додатків, каві цнотливій у своїй чорноті. У Солі жив дух експериментатора. Вона варила каву з апельсиновою цедрою і медом, додавала кориці і вершків, спецій і пелюсток троянди. Останні навіть спробувала додати у філіжанку пані, отримала різку відмову. Цього разу підкреслювала гіркоту кави лимоном. Поринаючи в напівмедитативний стан, згадувала дитинство, намагаючись забути