Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
біля пояса та на манжетах. М’які черевики здавалися безформними, доки не охопили моїх стіп. Були наче мішки з м’якої шкіри, вимощені стриженою вовною й обшиті хутром. Кріпилися до стіп за допомогою довгих шкіряних пасків. Зв’язати їх виявилося складним завданням для моїх тремтячих пальців. Джонкві сказала, що вони чудово годяться для сухого снігу в горах, але стережіться, щоб їх не намочити.
У кімнаті було дзеркало. Спершу я всміхнувся своєму відображенню. Навіть одяг блазня короля Шрюда не був таким потішним, як цей. Але обличчя над яскравим одягом було худим і блідим, тому темні очі видавалися надто великими, а обстрижене через гарячку волосся, чорне і щетинясте, стало дибки, як шерсть у собаки. Хвороба винищила мене. Але я сказав собі, що нарешті рушаю додому. Відвернувся від дзеркала. Коли я пакував кілька дрібних подарунків, вибраних для друзів удома, дрижання рук посилилося.
І от ми – я, Барріч, Гендз – востаннє сіли до сніданку з Джонкві. Я ще раз подякував їй за все, що вона зробила, аби мене зцілити. Узяв ложку, щоб набрати вівсянки, і тут мою руку звели судоми. Ложка вислизнула мені з руки. Я дивився, як падає срібний предмет, і впав слідом за ним.
Наступне, що я пам’ятаю, – це затінені кутки спальні. Я довго лежав, не рухаючись і не озиваючись. Переходив від стану порожнечі до усвідомлення, що в мене стався новий напад. Він минув; тіло та розум знову поверталися під мою команду. Але я їх більше не хотів. У п’ятнадцятирічному віці, коли більшість людей входить у повну силу, я не міг покладатися на своє тіло, довіривши йому найпростіше завдання. Воно було пошкоджене, і я розлючено його відкинув. З мене аж рвалося мстиве почуття до моєї тілесної оболонки – плоті та костей. Так я хотів виразити своє шалене розчарування. Чому я не міг зцілитися? Чому я не одужав?
– Це займе якийсь час, ото й усе. Почекай, доки мине півроку, відколи тебе скалічено. Тоді оціниш себе.
Це Джонкві, цілителька. Вона сиділа біля вогню, але її крісло було відсунуте в тінь. Я не помітив її, доки вона не заговорила. Повільно підвелася, наче взимку ламало їй кості, і стала обіч мого ліжка.
– Я не хочу жити як старий.
Вона стиснула губи.
– Раніше чи пізніше доведеться. Принаймні я дуже хочу, щоб ти жив ще довгі роки. Я стара, і мій брат, король Ейод, теж. Ми не вважаємо це великим тягарем.
– Я не протестував би проти старечого тіла, якби його постарили роки. Але так далі я не можу.
Вона здивовано похитала головою.
– Звичайно, зможеш. Інколи одужування буває марудним, але казати, що ти далі не можеш… Не розумію цього. Можливо, це різниця між нашими мовами?
Я набрав повні груди повітря, щоб відповісти, але цієї миті ввійшов Барріч.
– Прокинувся? Краще почувається?
– Прокинувся. Краще не почуваюся, – відбуркнув я. Навіть мені самому це здалося тоном вередливої дитини. Барріч і Джонкві перезирнулися. Вона підійшла до ліжка, поплескала мене по плечі, а потім