Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
останніх словах його голос здригнувся, і я раптом побачив, як співчуття до мене пересилило його роздратування. Він ступив кілька кроків, зупинився, щоб глянути на вогонь.
– Ми багато про це розмовляли. Джонкві знає чимало гірських премудрощів, про які я й не чув. А я розповів їй про ті ліки, які сам знаю. Але ми обоє погодилися, що найкраще дати тобі час одужати. Не бачимо, щоб тобі загрожувала видима смерть. Можливо, з часом твоє тіло зуміє вивести залишки отрути або зцілитися, усунувши всю заподіяну тобі шкоду.
– Або ж, – тихо додав я, – таким я й зостануся до кінця життя. Ця отрута чи побої ушкодили щось у мені назавжди. Проклятий Регал, так побити мене ногами, зв’язаного.
Барріч застиг, наче скрижанівши. По тому тяжко впав на крісло, що стояло в тіні. У його голосі чутно було поразку.
– Так. Це також можливо. Але невже ти не бачиш, що ми не маємо вибору? Я міг би лікувати тебе так, щоб вигнати отруту з твого тіла. Але якщо це не отрута, а внутрішнє ушкодження, то це б тебе лише ослабило. Тобі довелося б зцілюватися самому, і то значно довше.
Він глянув у полум’я та здійняв руку, торкнувшись сивого пасма на скроні. Не я один став жертвою зради Регала. Сам Барріч лише недавно видужав від удару в череп, що вбив би будь-кого менш твердоголового, ніж він. Я знав, що довгий час йому паморочилося в голові та двоїлося в очах. Не пам’ятаю, щоб він колись скаржився. Мені вистачило пристойності, аби відчути дрібку сорому.
– То що ж я маю робити?
Барріч почав, наче прокинувшись зі сну.
– Те, що ми й робимо. Чекати. Їсти. Відпочивати. Бути до себе поблажливим. А тоді побачимо. Невже це таке страшне?
Я пропустив його питання повз вуха.
– А якщо краще не стане? Якщо так воно й залишиться і тремтіння чи напади можуть статися кожної миті?
Він не відразу відповів:
– Тоді живи з цим. Багато людей живе з гіршим. Більшу частину часу з тобою все гаразд. Ти не сліпий. Ти не паралізований. Ти ще при здоровому розумі. Тож перестань гризтися тим, чого ти зробити не можеш. Чому б тобі не задуматися про те, чого ти не втратив?
– Чого я не втратив? Чого я не втратив? – моя злість здійнялася, наче пташина зграя, яка злетіла, гнана панікою. – Баррічу, я безпорадний. Я не можу таким повернутися до Оленячого замку. З мене жодного пуття. Навіть і гірше, ніж жодного, – я лише майбутня жертва. Коли б я міг повернутися і розтерти Регала на порох, то воно б, може, того вартувало. Натомість мені доведеться сісти з ним за стіл і бути чемним та ґречним з чоловіком, який збирався скинути Веріті, а на додачу ще й вбити мене самого. Не хочу, щоб він бачив, як я тремчу від слабості або ж раптово падаю в судомах. Не хочу бачити, як він тішитиметься з того, що мені заподіяв, як насолоджуватиметься своїм тріумфом. Він знову спробує мене вбити. Ми обидва це знаємо. Можливо, він уже зрозумів, що йому не рівнятися з Веріті, можливо, шануватиме правління свого старшого брата і його молоду дружину. Але сумніваюся, щоб це поширювалося й на мене. Я буду для нього лише зайвою можливістю