Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
здаєтесь. Лягайте, мілорде. Дозвольте, я вас вкладу зручніше.
Кинувся збивати мої подушки, але я махнув рукою. Щось було не так. Він ніколи не розмовляв зі мною так чемно й мілордом не називав. Ми приятелювали, але блазневі слова, звернені до мене, були ущипливими й терпкими, як недостиглі кислиці. Якщо ця раптова добросердість спричинена жалем, то мені вона непотрібна.
Я глянув на свою гаптовану нічну сорочку, на розкішне покривало ліжка. Щось здалося мені дивним. Я був надто змученим і слабким, аби зрозуміти, що саме.
– Що ти тут робиш? – спитав я його.
Він набрав повні груди повітря і зітхнув.
– Дбаю про вас. Пильную, доки ви спите. Знаю, що ви вважаєте це блазенством, але я блазень і є. Знаєте, що мушу блазнювати. А все ж питаєте про це щоразу, прокинувшись. З вашої ласки, я запропоную щось розумніше. Благаю, мілорде, дозвольте мені послати по іншого цілителя.
Я сперся на подушки. Вони були мокрими від поту, а їхній запах видався мені кислим. Я знав, що можу попросити блазня перемінити їх, і він би це зробив. Але вони одразу ж промокли б наново. Марна робота. Я вузлуватими пальцями вхопився за ковдру і прямо спитав:
– Навіщо ти сюди прийшов?
Він узяв мене за руку й поплескав.
– Мілорде, мені підозріла ця ваша раптова слабкість. Здається, що лікування в цього знахаря нічого доброго вам не дає. Боюся, що його мудрість куди менша, ніж сам він вважає.
– Барріч? – недовірливо спитав я.
– Барріч? Якби ж він тут був, мілорде! Можливо, він лише стайничий, та ручаюся – з нього кращий цілитель, ніж із цього Воллеса, що дає вам ліки і вганяє в піт.
– Воллес? Барріча тут немає?
Блазневе обличчя споважніло.
– Ні, мій королю. Він зостався в горах, як ви добре знаєте.
– Твій королю, – сказав я і спробував засміятися. – Чи ти глузуєш?
– Аж ніяк, мілорде, – лагідно відповів він. – Аж ніяк.
Його лагідність спантеличила мене. Це був не той блазень, якого я знав, – повний словесних викрутасів і загадок, хитрих шпильок, каламбурів та спритних штовханів. Я раптом почувся розтягненим, наче старий канат, і так само пошарпаним. А все-таки намагався звести все докупи.
– То я в Оленячому замку?
Він повільно кивнув головою.
– Звичайно, що так.
Журливо стиснув губи.
Я мовчав, намагаючись змірити глибину зради. Мене якимсь чином повернено до Оленячого замку. Всупереч моїй волі. Барріч навіть не вважав за потрібне мене супроводжувати.
– Звольте, я подам вам щось з’їсти, – благав мене блазень. – Вам завжди кращає після їжі. – Він підвівся. – Я вже кілька годин як приніс. Тримав усе теплим при вогні.
Я втомлено провів його поглядом. Він присів біля великого каміна, щоб відсунути від вогню супницю. Підняв покришку, і я почув розкішний запах тушкованої яловичини. Блазень почав перекладати її в миску. Це вже місяці проминули, відколи я їв яловичину. В горах була лише дичина,