Билиці та вигадки нашого футболу. Георгій Кузьмін
додому до Харкова, де у нього залишалася сім'я.
А Лев Чорнобильський згорів синім полум'ям через власну слабохарактерність уже в другому турі чемпіонату СРСР 1939 року. Призначений реферувати матч між київськими динамівцями і московським «Локомотивом» ленінградський суддя Іван Горєлкін не встиг вчасно дістатися до столиці України… бо був п'яний в дим в поїзді і прокинувся лише біля Чорного моря в Одесі. Чекали його до останнього. Команди вже готувалися до виходу на поле, а рефері все немає. Що робити? На превелике нещастя Чорнобильського, хтось з організаторів помітив його серед глядачів на трибуні. Кинулися вмовляти: врятуй, мовляв, допоможи… Абсолютно не підготовлений до роботи на такому рівні, Чорнобильський не встояв і погодився. Ну, і наробив такого, що назавжди погубив свою професійну репутацію. Апофеозом комедії (або трагедії?) помилок арбітра стало призначення за рахунку 1:1 необґрунтованого пенальті у ворота гостей на… останній хвилині зустрічі. Ясно, що залізничники матч опротестували. Протест відхилили, але відмитися від насмішок Чорнобильський довго не міг…
У післявоєнний, тим більше в пострадянський період, класними суддями-киянами нас теж не балували. Виняток – Микола Балакін. Але зате який яскравий! Микола Миколайович успішно обслуговував матчі олімпійського турніру I960 року в Римі і близько сотні (!) поєдинків у чемпіонатах СРСР. В історії вітчизняного футболу Балакін назавжди залишиться кращим арбітром з числа колишніх футболістів високого класу. Варто пригадати ще одного – Миколу Кривченю (правда, він починав разом з братами в Одесі) і Цаповецького і Мугурдумова, що непогано зарекомендували себе на цьому терені. Все!
Із стадіонами біда куди страшніша. Нині, коли «непідкупні» рефері України відверто годуються з трьох-чотирьох годівниць, стало модним запрошувати на ключові матчі зарубіжних фахівців. Нормальну ж арену в гості не запросиш, до себе не перетягнеш. Хіба знову ж таки напросишся провести головні поєдинки за кордоном.
Але це не вихід. Самі закликали до України Євро-2012, не маючи в столиці жодної арени, відповідної для міжнародного футболу вищої категорії. Відомо, з яким скрипом і завдяки чиїм титанічним зусиллям вдалося розкрутити генеральну реконструкцію НСК «Олімпійський». Більше гідних футбольних стадіонів в Києві немає і поки що не передбачається.
Навряд чи заспокою вболівальників, якщо розкрию маленьку таємницю. Становище з футбольними стадіонами в Києві поганим було завжди.
І в 1913 році змагання Всеросійської промислової виставки на Троїцької площі проходили в жалюгідних умовах. І після революції, коли на цьому ж місці розкинувся «Червоний стадіон», назвати його нормальною футбольною галявиною навіть за мірками того часу ніяк не можна.
Кожну весну газети рябіли закликами – «Доведемо до ладу стадіони Києва!», публікували проекти – цей буде таким, а цей сяким. І все завжди закінчувалося пшиком, в кращому разі – косметичним ремонтом.
Ось і в описуваному 1930 році, коли київське «Динамо» вперше проводило весняний