1984. Джордж Оруэлл
або помилкові пророцтва, зроблені Старшим Братом, були переписані з десяток разів, зберігалися у спеціальному архіві, і не існувало жодної іншої копії, щоб протиставити їм. Книги також відзивалися та переписувалися знову і знову, і незмінно перевидавалися без визнання будь-яких змін. Навіть у письмових інструкціях, які Вінстон отримував і яких позбавлявся, щойно закінчував з ними працювати, ніколи не говорилося і не малося на увазі, що треба було щось «підробити»: це завжди були такі слова, як «описки», «помилки», «неточні цитати», які необхідно було «виправити» в інтересах точності.
Але насправді, подумав він, коригування чисельних показників Міністерства достатку навіть не можна було назвати підробкою. Це просто заміна однією дурниці іншою. Більша частина матеріалу, з яким доводилося мати справу, не мала ніякого відношення до реального життя, там було навіть менше реального, ніж у звичайній прямій брехні. Статистика у своїй первісній версії була такою ж фантастикою, як і у виправленій. Усі чисельні показники просто бралися з повітря, вигадувалися самими співробітниками Відділу Документації. Наприклад, прогноз Міністерства достатку оцінював виробництво взуття за квартал у сто сорок п'ять мільйонів пар. При цьому фактичний обсяг виробництва склав шістдесят два мільйони. Однак Вінстон, переписуючи прогноз, скоротив цю цифру до п'ятдесяти семи мільйонів, щоб, як і завжди, складалося враження, нібито квота була перевиконана. У будь-якому випадку шістдесят два мільйони не ближче до істини, ніж п'ятдесят сім чи сто сорок п'ять. Швидше за все, взуття взагалі не вироблялося. Ще більш імовірно, що ніхто не знав, скільки його було вироблено, втім, це нікого і не цікавило. Всі знали, що кожного кварталу величезна кількість черевиків вироблялася на папері, але приблизно половина населення Океанії ходила босоніж. І так було з усіма зафіксованими подіями, великими чи малими. Все ніби розчинялося у світі виправлень і переписувань, і врешті-решт, навіть поняття дати і року стали невизначеними.
Вінстон оглянув залу. У кабінці на іншому кінці кімнати з розумним виглядом сидів Тіллотсон, невисокий чоловік з маленькою темною борідкою. Він працював, не покладаючи рук, на колінах у нього лежала згорнута газета, а губи його майже торкалися мікрофона диктографа. Зі сторони здавалося, наче він намагався зберегти в секреті те, що надиктовував, щоб це залишилося лише між ним і телеекраном. Він підняв очі, і його окуляри вороже блиснули у напрямку Вінстона.
Вінстон майже не знав Тіллотсона і гадки не мав, над чим той працював. У співробітників Відділу Документації не прийнято було розповідати один одному про свою роботу. У продовгуватій залі без вікон стояло два ряди кабінок, і там завжди стояв нескінченний шелест паперів і гул голосів, які надиктовували мовні записи. Напевно з десяток людей Вінстон навіть не знав по імені, хоча кожен день бачив їх у коридорах або на двохвилинках ненависті. Він знав, що в кабінці поруч з ним блондинка середніх років день