П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів. Энид Блайтон
куди вони їдуть. Звичайно, виглядало воно мальовничо і привабливо… але і якось трохи загрозливо.
– У ньому є щось… щось таємниче, – сказала Енн, висловивши вголос те, що в інших було на думці. – Тобто так виглядає, ніби за довгі століття накопичилося багато таємниць, які це місце береже. Напевно, ми могли б почути чимало розповідей.
Автівка знизила швидкість, бо туман дедалі густішав. На покритті дороги, уздовж розмежувальної лінії, було вмонтовано круглі світловідбивачі, і, коли водій вмикнув протитуманну фару, вони яскраво світилися й показували, куди їхати. А коли під’їхали до Окаянної гори, дорога пішла вгору.
– Незабаром проїдемо попід великою аркою, – сказав водій. – Колись тут була міська брама. Містечко й досі, як і за давнини, оточене муром. Згори на ньому є широкий надстінний прохід; якщо йти ним в один бік, то можна по колу обійти все місто.
Діти вирішили, що обов’язково здійснять таку прогулянку. Якщо буде гарна погода, то можна буде помилуватися всіма краєвидами довкола пагорба.
Узвіз ставав дедалі крутішим, і водій перемикнув передачу на нижчу. Автівка стогнала, забираючись нагору. Вона під’їхала до проїзду під аркою, з якої відчиняли й зачиняли ворітниці. Нині міська брама стояла відкрита. Автівка проїхала під аркою, і діти опинилися на вершині Окаянної гори.
– Так ніби ми здійснили подорож у часі й перенеслися на кілька сторіч назад! – вигукнув Джуліан, видивляючись на бруковані вулички, старовинні будинки й крамнички з ромбуватими вікнами і масивними міцними дверима.
Далі автівка поїхала звивистою центральною вулицею і зупинилась аж перед кутою металевою брамою. Водій посигналив, і брама відчинилася. Автівка поїхала крутою під’їзною дорогою до входу й зупинилася перед будинком. Вершина контрабандистів!
Діти вийшли з автівки трохи невпевнено. Великий старий будинок дивився на них ніби спохмура. Він був збудований із цегли й дерева, а його вхідні двері були такими масивними, як у замку.
Над деякими ромбуватими вікнами видно було вигадливі навіси. Єдина міцно посаджена вежа з круглими вікнами височіла над східною стіною. Вона була не квадратна у плані, а заокруглена і завершувалася конусоподібним дахом.
– Вершина контрабандистів! – сказав Джуліан. – Назва, схоже, якнайкраще пасує цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди.
Дік подзвонив у двері, натиснувши на металевий важіль. Всередині одразу пролунав дзвін. Потім почувся швидкий тупіт ніг, і двері відчинилися. Поволі, бо були вони дуже важкими.
За дверима стояло двоє дітей: дівчинка приблизно віку Енн і хлопчик у віці Діка.
– Ось і ви нарешті! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокійними темними очима. – Я вже думав, що ви ніколи не доїдете!
– Це Смоляний, – повідомив дівчатам Дік, бо вони з ним не були знайомі.
Енн і Джорджа видивлялися на хлопця.
Він справді був неймовірно смаглявим. Чорне волосся, чорні очі, чорні брови, смагляве обличчя. На відміну від нього, його сестра виглядала блідою