Кола на воді. Олена Печорна
Того й треба було очікувати.
– Але ж у неї лишилась Оксанка. Дочка з нею жила. Вони завжди були близькі.
Лікар зітхнув:
– Отож бо й воно. Ось і приїхали. Доведеться Ірину Петрівну на руках до відділення заносити, заспокійливе зі снодійним ще кілька годин діятиме.
– Не хвилюйтесь, я сам.
Коли двері лікарні зі скрипом зачинились, він ще хвилину стояв на сходах. Сонце повзло горизонтом – що велетенська сяюча комаха. Прямі промені обпікали шкіру, як жала крилатих створінь. Чотирнадцята рівно. Саме пекло. Чоловік витер піт з чола. Куди ж тепер? На розпеченому даху автомобіля виблискував новенький дитячий велосипед, а десь на передньому сидінні плавився торт. Треба з цим усім щось робити.
Парк прийняв гостя радо, захоплено роздивляючись диво на двох колесах. Діти часто тут катаються на велосипедах, особливо на центральних доріжках – ті з’єднуються між собою і утворюють щось на зразок кола. По колу їздить малеча, і тоді починає здаватися, що воно само рухається – неначе велосипедне колесо. Ще водії дзеленчать у дзвіночки, і парк за мить наповнюється звуком аж до найвищих гілок. Справжня тобі симфонія з простору, руху і звуку. Сьогодні тут тихо. Чоловік повільно йшов знайомою стежиною, притримуючи рукою подарунок без адресата. Дітей не було, крім самотнього силуету дівчинки у траві. Світла голівка захоплено нахилялась все нижче і нижче, аби ретельніше роздивитись щось непомітне і страшенно цікаве.
– Доброго дня, Анатолію.
Чоловік здригнувся від несподіванки.
– Степане Олексійовичу! Доброго. Радий вас бачити.
Сиві вуса всміхнулись.
– Та невже! Виходить, старий пеньок ще комусь потрібен?
– Ну що ви!
– Правду кажу, правду. Ого, якого красеня в руках тримаєте. Не велосипед, а мрія. І колір… колір який… І не зелений, і не блакитний…
– Колір океанської хвилі.
– Це ж треба… Прямо таки океанської?
Анатолій посміхнувся:
– Угу. Його так Оксанка називала.
Дідусь винувато заховав очі:
– Тоді точно. Діти в цьому краще тямлять. Може, посидиш біля старого, розважиш?
Анатолій кивнув і сів, поставивши свій дарунок поруч.
– Ось, не знаю, що з ним робити. Оксанка мріяла про такий на день народження. Купив. Сам не знаю, навіщо?
– Обіцяв? Обіцяв. Тому й придбав. А подарунка без власника не буває, знайдеться для кого. Он, хоча б ота мала. Бачиш? Вже другу годину мурах роздивляється. Кумедна. Кому-кому, а їй про такого красеня, напевно, і мріяти страшно.
Чоловік здивовано оглянув дівчинку.
– Це ще чому?
– Ех, молоді-зелені. Подивись лишень на її сукню зношену і на таточка. Он, на лаві сидить, вже третю пляшку пива виглушив, а дитині й пачки морозива не купив. Бач, і привести сюди не побоявся після всього жахіття. Ет, такі не бояться, бо не думають.
– Ви гадаєте, вони не будуть проти?
Степан Олексійович підняв сиві брови догори:
– Ці? Не сміши, синку. Заберуть,