Кола на воді. Олена Печорна
схожий на крівлю аристократичних садиб – все говорило, що будівля бачила на віку багато, надто багато, аби встигнути утомитися від людей.
– Унікальний будинок.
Слідчий звів плечима, мовляв, напевно. Анатолій всміхнувся самими кутами вуст.
– Точно, таких зараз не будують. Можете повірити мені на слово, я за освітою архітектор, завжди мріяв проектувати щось подібне, але… Словом, доводиться будувати те, що будується. Красень. У нього своєрідне обличчя.
– Ну не знаю, не знаю. Ось зараз побачите… обличчя…
Двері їм відкрила примара в чорному. Чорний одяг, чорні очі, чорне під очима, чорнота в душі.
– Антоніно Павлівно, ми до вас. Впустите?
Жінка байдуже кивнула і пропустила в кімнату… кольору весни. Остання наскочила так раптово, що у Анатолія перехопило подих від несподіванки. Конвалії, конвалії, конвалії. Здавалось, що ці шпалери навіть пахнуть лісовими нетрями, ні-ні, галявиною, а квіткові дзвоники дзеленчать, дзеленчать, дзеленчать – лишень тихо-тихо, майже інтимно.
– Сідайте.
Майор нервово м’яв у руках теку з паперами і чомусь боявся дивитися господині в обличчя. Очі тривожно бігали з одного предмета на інший і в кінці кінців остаточно загубились у лісовому затишку кімнати. Анатолій навпаки – відверто насолоджувався інтер’єром, оскільки давно не бачив чогось настільки ж простого і теплого водночас. Всередині гріло відчуття дому. Так, подібне часом трапляється, рідко, але… Опиняєшся десь вперше, а щось підказує: «Це твоє», робиться спокійно, а серце відпочиває. Раптом очі наштовхнулись на дитячі малюнки. На всіх літали метелики – маленькі, великі, велетенські, неймовірних кольорів та форм. Жінка в чорному перехопила його погляд і засяяла, на одну коротку мить перетворившись на такого самого метелика – от тільки з чорними крилами.
– Це все Юля. Вона обожню… вала метеликів, стільки знала про них, читала, діставала ілюстрації, фото, ось… малювала.
Анатолій здригнувся, відчуваючи, що ці крилаті створіння оживають, наповнюють кімнату й легким дотиком крил рвуть спокій матері.
– А моя дочка мріяла проектувати кораблі. Так-так, велетенські, аби ті не губились в океані. Дивна мрія… як для маленької дівчинки. Ви так не вважаєте?
Жінка посміхнулась.
– Якби ви тільки знали, наскільки дивними бувають дитячі мрії. Кораблі – це добре. А чим вона захоплюється зараз?
Петро Васильович збентежено закашляв і, знову ж – не дивлячись в очі, видихнув:
– Вже нічим. Антоніно Павлівно, познайомтесь, це батько першої… дівчинки – Кравченко Анатолій Миколайович.
Господиня здригнулась й чомусь заховала обличчя долонями.
– Я досі думаю, що все це сон, мара. Цього не могло відбутися в реальності.
Жінка повільно опустила долоні, оголяючи погляд, від якого хотілося бігти.
– Юля була моїм життям, я… Я не знаю, як… Як жити тепер? А ви? – Її шепіт різав на рівні смужки, а потім скручував їх у знаки питання. – Ви знаєте???
Майор з переляку впустив