І будуть люди. Анатолій Дімаров
додому аж на другий день – раннього ранку.
Вчора загулялись допізна; уже й перші півні пропіяли, а батюшки все ще сиділи за столом, сперечалися, співали духовних, а потім і світських пісень, пригадували один одному давні й свіжі кривди і тут же обіймалися та цілувалися. Тютюновий дим слався сизими пасмами, кидав сині тіні на опилі обличчя, і від того всі скидалися на мерців, що повилазили з своїх домовин та й зійшлися на потойбічний бенкет.
Таня, яка ще звечора пішла спати, довго не могла склепити очей: сп’янілі голоси доносились всюди, ламали дрімоту. Врешті вона обняла обома руками подушку, притулилася до неї гарячою щокою, загадала: «Хай мені насниться Олег», – почмокала щасливо губами і відразу ж заснула.
Прокинулася з ясною головою і легким серцем. Трохи полежала, ніжачись у ласкавих лапках дрімоти. Потім враз розплющила очі, зіскочила з ліжка і, натягнувши поверх сорочини спідничку, босоніж вибігла надвір.
Щойно почало світати. Все було в сизій росі – на гожу днину. Трава так і бризкала нею, обмиваючи Танині ноги, унизуючи тугенькі литочки тьмяними перлинами. Біля колодязя, над довжелезним коритом, що з нього напували худобу, стояла їхня кобила Васька. Опустивши над коритом важку голову, кобила дрімала, а вода дзвінко спадала з її морди великими краплинами: кап! кап! кап!..
Прокинувшись, Васька потягнулася до Тані, гаряче й приязно дихнула їй прямо в обличчя. Таня ж набрала повні пригорщі кришталевої води, хлюпнула на сонну тварину. Кобила схропнула, відступила, замотала головою, струшуючи воду, – тоненькі струмочки постелилися темними доріжками по її густій шерсті.
Таня засміялася, знову занурила гарячі долоні у воду, хлюпнула на розпашіле зі сну обличчя, тихенько ойкнула і теж замотала головою.
Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм – розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.
У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вона ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:
– Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..
Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, – не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.
Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів – світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани – та й будь здоров!
– Як же я тепер додому поїду! – бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.
– Це він нас уже експропріювати почав… Хо-хо-хо!.. – реготалися батюшки.
Сміятися й справді було з чого. Тато – худий та високий, самостійник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають