І будуть люди. Анатолій Дімаров
трималася на ногах:
– А тепер, гражданочка, видавайте документи.
Так, з благословення нової влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зібралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив:
– Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута. Годі з мене того, що мій син пішов служити антихристові.
Дома коїлося щось неймовірне. Тато згорбився та постарів, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорні тіні під блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело біля печі, а зітхала та здебільшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, і тоді краще було до неї не підступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потім обняла її, припала мокрою від сліз щокою, гаряче просила:
– Доню, поговори!.. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жаліє, то хай хоч над собою ізглянеться. Повернуться ж справжні власті – не минути йому шибениці!
Федько приходив додому пізно ввечері – ночувати. Тато із ним не розмовляв – відразу ж замикався у себе в кімнаті, глухо бухикав, але братові, здається, те мало боліло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтівку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукаві, голосно командував:
– Мамо, давайте щось їсти!
Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:
– Тс-с-с, бузувіре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!
– Все ще кашляють? – питав Федір. – Треба б їм лікуватись.
– Та вже ж долікував рідний синок – хоч зараз у могилу, – казала докірливо мама, подаючи на стіл.
Федько на те нічого не відповідав. Жадібно, по-вовчому ворушачи щелепами, їв борщ, обгризав маслаки, аж тріщало в хаті.
– Зуби поламаєш, дурний! – жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом і жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хіба ж тепер далеко до біди! Все пішло шкереберть, все переплуталося на білому світі, уже й не розбереш, де спід, а де верх.
– Нічого, мамо, наші зуби не так легко зламати! – весело втішає її син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортає матір до широких грудей: – Ми з вами, мамо, ще трусонемо світовою буржуазією!
– Пусти, шалапутний! – виривається сердито мама, замахується на сина ганчіркою. – І за які такі гріхи послав нам Господь оцього баламута? – скаржиться вона, а Таня не зводить із брата наляканих очей.
Бо він здається їй чужим та незрозумілим. Його наче підмінили відтоді, як вони востаннє бачилися. Щось нове, доросле і мужнє, з’явилося в ньому, і Таня зараз не відважилася б отак як колись покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Від нього так і віяло отими зборищами, демонстраціями, мітингами, що в них закрутилась знавісніла від волі Росія.
Іноді брат приходив не сам – приводив з собою ще й друзів. Переважно це були такі ж молоді, як і він, хлопці, здебільшого