І будуть люди. Анатолій Дімаров
та заспіваємо якоїсь веселої, бо наша молода он зовсім засмутилася.
Таня тільки ворухнула бровою, Гайдук же з упертістю п’яного заперечив:
– Добре тобі забувати обиди, коли ти в своїй хаті живеш!
– Ай справді, давайте заспіваємо, – втрутилася Зіна, якій теж почали набридати оці чоловічі розмови. На попівських харчах вона погладшала: білою здобою налилося молоде тіло, тихий рівний рум’янець ліг на щоки, спокійним щастям світилися великі чорні очі, і Таня здавалася поруч із нею зовсім ще дівчинкою: худеньке бліде обличчя, старанно зачесане – прилизане волосся, під світлим платтям наївно і беззахисно стирчать тугі груденята. «Боже, чим же вона дітей своїх годуватиме! – несхвально оглядає міську оту знайду стара Гайдучиха. – Там же тієї циці – на півразу куснути! А рученята – як палички! Зав’язне в тісті – чоловікові доведеться визволяти. Ой, нагорюється з нею Оксен, буде йому на хазяйстві не поміч, а неміч!» Але нічого цього не сказала вголос, тільки підтримала матушку:
– Ай справді, що це ми, як на поминках! Давайте-но заспіваємо. – І – штовх чоловіка в бік: – Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був.
– Був, та загув, – відразу пригадав ще одну кривду Гайдук. – Позбавили мене, стара, голосу, теперечки ми безголосі, як та риба у неводі.
– Та ну ж бо, Михайле, годі тобі вже про те! – не вгавала Гайдучиха, рада прислужитися матушці. – То якої ми заспіваємо?
Гайдук відсунув тарілки, наче розчищаючи місце для пісні, пригладив обома долонями сиве волосся, прокашлявся. Обличчя в нього відразу стало урочисте, як у сліпих лірників, що виспівують по ярмарках та попід церквами людське «подаяніє», він навіть очі закотив угору – подивився в стелю, виглядаючи пісню:
– Хіба що оцю…
Гой, колись ми панували,
А тепер не бу-гу-дем, —
завів Гайдук, жалісливо ламаючи брови. І не встиг відлунати його приношений, але дужий іще баритон, ще тріпотів він по хаті сумовитими октавами, а його вже підхопили високі тужні жіночі голоси:
Того щастя, тої долі
Повік не за-га-будем…
Гарно співає Зіна, а ще краще – стара Гайдучиха, – як тільки і вберегла вона отой напрочуд чистий альт, що тепер видзвонює, напинаючи кожне слово, як наболілу струну. І вже смутніє обличчя отця Віталія, хоч йому й не годилося б захоплюватись «мирськими» піснями, супиться сумно Оксен, хоч йому аж ніяк не личить сумувати біля молодої жони, підперла по-старечому щоку долонею Олеся. Навіть Альошка, і той завмер, розтуливши рота: видно було, що і його дитяче серце повинула туга, що так і бриніла по хаті. А про Таню – що вже про Таню й казати! Вся вона ще більше завмерла – подалась наперед і не зводить – не зводить очей із старого Гайдука, немов тільки він міг їй пораяти, що ж далі робити, як жити в оцій чужій хаті, куди її вкинула лиха розлучниця доля.
І не встигли ще доспівати цю пісню – вилити всю її тугу й печаль, як не витримало надірване серце Гайдукове: упав грудьми на стіл, возив змокрілими сивими вусами по скатертині, гірко ридав:
– Сорок