І будуть люди. Анатолій Дімаров
ноги, в старенькій приплюснутій кепочці на голові, і велике, дикувате обличчя його з хижим обрисом носа, з смоляним, пересипаним ранньою памороззю чубом і з такими ж смолянистими очима дихало врівноваженим спокоєм, ба навіть цікавістю. Наче зайшов оце Василь Ганжа не до чужої – до власної хати, побачив у ній непрошених гостей, що понаїжджали без нього та й попхались до столу. «Ану, подивимося на вас, хто ви такі, чи варто мені з вами їсти саламаху з одного казана та пити мед-горілку, а чи гнати вас утришия – до бісової мами!»
Ганжа прийшов не сам: поруч із ним стояв парубійко в благенькому піджачкові, в полотняних навипуск штанях та в якійсь узувачці: черевиках не черевиках, постолах не постолах, а так, чорти його батька зна, що нап’яла на свої ноги людина! Русяву чуприну його покривала шапка – з голови фронтовика-солдата, що приніс її з «імперіалістичеської» та й передав, мабуть, синові. Зайшов до хати, хлопець ізняв був її, а потім, побачивши, що Ганжа і не думає підносити руку до кепки, і собі натягнув знову шапку, насунув її аж на вуха: тепер знімеш її хіба що разом з головою! Стояв непорушно біля дверей, голодно й зло світив насупленими очима на куркульські наїдки-напитки, що виповнювали стіл.
– Та сідайте ж, дорогі гості, до столу! – упадав біля них Оксен, і Тані аж соромно було зараз за нього. – Василю, ви ж тут як свій: не один рік тут прожили!
Василь поворушив широчезними плечима, немов відкидаючи оту липучу Оксенову гостинність, глузливо спитав:
– А з якої нагоди це ви тут розгулялися?
– Хазяйку в хату привіз, Василю, – охоче пояснив Оксен. – Собі – законну жону, дітям – матір.
Чорні очі Василеві пробігли-пробігли – зупинилися на пишній красуні Зінаїді, і чи то справжній, чи удаваний захват відбився в тих очах:
– Везе ж вам, Івасютам: навіть жінки з крупчатки! А нам – з остюків та ячного хліба.
Отець Віталій, зрозумівши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жінку, насупився, неспокійно засовався на стільці. В Зінаїди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликі вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тільки Оксен, здається, нічого не розумів.
– Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу.
Тані, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:
– Просимо до столу.
Василь вражено подивився на Таню – спершу якесь сум’яття, потім неприхований жаль заятрив йому очі, і Тані вперше після вінця захотілося плакати.
Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, і дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з єпархіального, яка чимось завинила перед начальницею.
«Городське», – помітив Василь і бліде, незасмагле обличчя, і тендітні руки, що не знали важкої роботи. І йому раптом пригадалися інші – пошерхлі й натруджені, і як він їх цілував, ховаючись у вишняку за оцією хатою від пильного Свиридового ока, як обіцяв палко берегти – не губити важкою роботою, і вже не співчуття, а злість до оцієї тендітної панянки заворушилася в ньому. «Цій,