І будуть люди. Анатолій Дімаров
по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув. – Отака хороша дитина!.. Хто твої тато і мама?.. – А що Таня мовчала, Янкель сказав: – А хочеш, я заграю для тебе? От так…
Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію – прямо в Танине завмерле серце.
Догравши, звівся, дмухнув на струни – здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані. Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати – веселити людей…
Пряник той Таня так і не покуштувала – десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.
І ось вона знову чує її – наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.
Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прядки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки – одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки – подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.
І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть – з місця не зрушите!
– Але ж зрозумійте, товаришу, – найбільше гарячкувала товариш Ольга, жінорг, у червоній косинці поверх коротко підстриженого русявого волосся. Вся невелика постать її аж тремтіла від справедливого обурення. – Зрозумійте: це ганьба для комуніста – вдаватися до жандармських методів впливу! Ганьба!
– Ти не тільки собі – всій світовій революції завдав шкоди отим білогвардійським ударом, – підтримав товаришку Ольгу і начальник ДПУ Ляндер.
– Ти, товаришу, білогвардійщини мені не тули! – спалахнув Ганжа і важко ступив до начальника ГПУ, шо сидів як картинка в кріслі: по-військовому підібраний, весь обперезаний ременями. – Білогвардієць кого – пролетаря до крові бив… А я – пельку ворожу заткнув!
– Добре заткнув, – посміхнувся скептично Ляндер. – Повний рот зубів накришив.
– Б’ю, як умію, – похмуро відрізав Ганжа. – В панських пансіонах не вчився.
– На кого це ти натякаєш? – почервонів начальник ДПУ.
– Товариші, давайте спокійніше! – втрутився секретар повіткому Григорій Гінзбург. Приємне враження від інтелігентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правої щоки: колись стояв Гриша біля подовбаної кулями стіни під денікінськими карабінами. В останню мить врятувала його від ворожої кулі шалена атака червоних кіннотників – на згадку лишився тільки шрам на плечі та невпинне посмикування щоки: наче він весь час намагався підморгнути. Голова його була покрита такими