І будуть люди. Анатолій Дімаров

І будуть люди - Анатолій Дімаров


Скачать книгу
під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу… Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе… Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»

      Василь торгає клямку, і клямка жалісливо видзвонює, а темна хата тихенько постогнує: десь у димарі кублиться невгомонний вітрисько, що забрався туди переночувати та все ніяк не вмоститься, все не зігріється: тремтить, бідолаха, посвистує в порожній кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу. «Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, – невесело жартує Василь, роздягаючись. – Пробач, дорогий госте, що в печі не топлено, що їсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вітер ще трохи поскімлив-поскімлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрівся, сердега, Василь же ще довго холонув необігрітою душею, – лежав голічерева, підклавши руки під голову, світив у низеньку стелю тоскними очима, і широкі необласкані груди його аж боліли по жіночій голівці – по теплій шоці, гарячих устах, шовковистій косі. Хай би спала оце зараз у нього на грудях – не поворухнувся б, не дихнув би до самісінького ранку.

      І чи то ота прикрість у повіткомі, чи оці нічні важкі роздуми, тільки Василь щось із тиждень ходив сам не свій: так, ніби заспаний, ніби хворий, і все супився та ховав очі, розмовляючи з людьми. «Таки добре влетіло йому за Гайдука!» – догадувались у селі, й одних чутка ця повнила радістю, а інших злостила: «Гайдук же перший до нього поліз, то це, виходить, тобі на голову накладуть, а ти й обтертись не смій! Видать, нова влада не дуже розбирається, що й до чого».

      Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон воронові ока не вийма! Пішов у повіт та й повернувся собі, непокараний. Ніби його, Гайдуків, зуб нічого й не вартий. От вам, людоньки добрі, яка нова власть, осьдечки її правда! Мало того, шо останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетаріят ненажерливий, та іще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тільки й лишилася надія, що на Господа Бога. Як Бог за нас не заступиться та не покарає отого волоцюгу, тоді вже хіба що до страшного суду нам ждати!

      Іще щось додав старий до отієї гнівної своєї мови, а може, й не сказав – тільки подумав, так хіба ж від чортячих людей з чимось сховаєшся! І одного пізнього вечора, повернувшись додому з сільради, застав Ганжа біля своєї хати Приходька Івана.

      Комнезамож Іван мав сімейку, як у того Омелька: жінку і дванадцять дітей. Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ятися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.

      – Бог дав, – пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

      – Бог то Бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до Бога! – сміялися дядьки.

      – Е, що ви таке кажете – до чого тут Іван! – заперечували інші. – Ми, слава Богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…

      – А


Скачать книгу