І будуть люди. Анатолій Дімаров
же вони зімкнулися, – кажу їм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…
– Будуть і коси… Все буде, Іване, дай тільки час.
– Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, – обізвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..
– Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. – І не тільки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. – З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…
– Твоїми вустами, Василю, та мед пити…
– Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.
– А як підпалять?.
– Та й біс із ним! – озвався байдуже Ганжа. – Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?
– То, мо’, ще я постережу надворі?
– А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.
– Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну…
Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!
А загорітись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти – рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.
Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, шо металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь – величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки – змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша – затужили, як над покійником, – Василь не чув і не бачив нічого. Аж тоді, коли на двір увірвалися