І будуть люди. Анатолій Дімаров
поки що неофіціально, не для зайвих чуток… А тепер скажи мені от що: що там у тебе з комнезамом?
– Ляндер уже доніс?
– Не доніс, а доповів.
– Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! – відрубав сердито Василь. – Ти знаєш, товаришу, скільки невіруючих у нашому селі?
– Цікаво, цікаво…
– Я та Максим… От і всі, хоч оближися. То хто ж тоді в комнезамі буде, як усіх віруючих вичистити?
– Так…
– От тобі й так! А Ляндер в одну дудку: чисть – і нікакіх гвоздєй! А того не розуміє, шо комнезам – не бичок.
– Так, Ляндер справді тут перегнув, – погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: – А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?
– Боявся би – послухався б… Просто – не до цього було. Ви ж мене на повіткомі як мокрим рядном накрили… А ота найбільше… товаришка!..
– А, Ольга! – весело засміявся Гінзбург. – Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…
– Я всі містки по дорозі порозбираю, – пообіцяв похмуро Василь.
Вже прощаючись. Гінзбург пригадав:
– А як у вас справи зі школою?
– Та як… – зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: – Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.
– Як нікому? – здивувався Гінзбург. – Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.
– Та прислали, – невесело погодився Василь. – Тільки краще б ви його собі залишили. Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.
– Він що – багатодітний?
– Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!
– Ну, це вже ваш недогляд, – заперечив Гінзбург. – Це вже ви повинні перевиховувати…
– Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої – вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…
– Доведеться підшукати вам нового учителя, – погодився Гінзбург. – А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, – зайди в наросвіту, може, на твоє щастя, хто й знайдеться.
– Та я-то зайду, зайти не штука…
– Зайди, зайди! – подав на прощання руку секретар. – Ну, то бувай здоров, коли що – не забувай!
І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа – спершу в наросвіту, потім на пошту – за свіжими газетами і аж тоді вже – в рідне село.
Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.
– Хто там? – спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.
– Дядьку Василю!
– Максиме?..