1984. Джордж Оруэлл
Саймом щось трішки не так. Чогось йому бракує: обачності, відстороненості, якоїсь рятівної дурниці. Не можна сказати, що він не ортодокс. Він вірить у принципи АНГСОЦу, шанує Старшого Брата, він радіє перемогам, ненавидить злодіїв думок не лише щиро, а й завзято і невтомно, причому володіючи найостаннішими даними, не потрібними рядовому партійцю. Але ореол сумнівної репутації завжди кружляв навколо нього. Він говорив те, про що говорити не варто, він прочитав дуже багато книжок, він навідувався в кафе «Каштанове дерево», яке обмилували художники й музиканти. Заборони, навіть неписаної заборони, на відвідування цього кафе, «Каштанового дерева», не було, але над ним тяжіло щось зловісне. Колись там збиралися відставні партійні вожді, що втратили довіру (потім їх прибрали остаточно). З чуток, бував там скільки-то років або десятиліть тому сам Голдштейн. Долю Сайма неважко було вгадати. Але безсумнівно було і те, що якби Сайму відкрилося, хоч на три секунди, яких поглядів дотримується Вінстон, Сайм негайно доніс би на Вінстона в Поліцію Думок. Утім, як і будь-який чоловік на його місці, але все ж Сайм швидше. Ортодоксальність – стан несвідомий.
Сайм підвів голову.
– Он іде Парсонс, – сказав він.
У голосі його пролунало: «нестерпний дурень». І справді між столиками пробирався сусід Вінстона по дому «Перемога» – невисокий, бочкоподібних обрисів чоловік із русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У тридцять п’ять років він уже відростив черевце й складки жиру на загривку, але рухався по-хлоп’ячому легко. Та й вигляд він мав хлопчика, тільки великого: хоча був одягнений у формений комбінезон, весь час хотілося уявити його собі в синіх шортах, сірій сорочці й червоній краватці розвідника. Уяві малювалися ямки на колінах і закочені рукави на пухких руках. У шорти Парсонс справді одягався за кожної нагоди – і в туристських вилазках, і на інших заходах, які вимагали фізичної активності. Він привітав обох веселим «Добридень, добридень!» і сів за стіл, обдавши їх міцним запахом поту. Все обличчя його було вкрите росою. Здатність виділяти піт у Парсонса була видатна. У клубі завжди можна було вгадати, що він пограв у настільний теніс, по мокрій ручці ракетки. Сайм витягнув смужку паперу з довгим стовпчиком слів і почав читати, тримаючи напоготові чорнильний олівець.
– Тільки поглянь, навіть в обід працює, – сказав Парсонс, штовхнувши Вінстона в бік. – Захоплюється, а? Що у вас там? Напевно, я не зрозумію. Сміте, знаєте, чому я за вами ганяюся? Ви в мене підписатися забули.
– На що підписка? – запитав Вінстон, машинально потягнувшись до кишені. Приблизно чверть зарплати йшла на добровільні підписки, такі численні, що їх і згадати було важко.
– На Тиждень Ненависті – підписка за місцем проживання. Я будинковий скарбник. Не жаліємо зусиль – зганьбити себе не дамо. Скажу відверто, якщо наш будинок «Перемога» не виставить найбільше прапорів на вулиці, так не з моєї вини. Ви два долари обіцяли.
Вінстон знайшов і віддав два пом’ятих,