1984. Джордж Оруэлл
різниці, написав він «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!» чи ні. Не було ніякої різниці, продовжить він щоденник чи ні. Поліція Думок все одно знайде його. Він зробив уже найсерйозніший злочин, з якого випливали всі інші. Навіть якби він ніколи не доторкнувся пером до паперу, злочин усе одно було скоєно. Вони називали це мислезлочинами, тобто злочинами думки, злочинами, які неможливо довго приховувати. Звичайно, можна хитрувати якийсь час, навіть кілька років, але рано чи пізно вони обов’язково схоплять тебе.
Схоплять вночі – заарештовували завжди вночі. Раптове пробудження, груба рука, що трусить тебе за плече, світло, що б’є в очі, кільце суворих облич навколо ліжка. У більшості випадків не було ні суду, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали, і неодмінно вночі. Ім’я вилучали з усіх списків, знищувалася будь-яка згадка про все, що ти будь-коли зробив, життя твоє заперечувалося й забувалася. Ти знищувався, пропадав, було заведено говорити – ВИПАРОВАНО. На мить Вінстон впав в істерику. Він почав писати швидко і неакуратно:
вони розстріляють мене і мене не хвилює чи вони розстріляють мене вб’ють пострілом в потилицю мене не хвилює геть Старшого Брата вони завжди вбивають пострілом в потилицю й мене не хвилює геть Старшого Брата…
Він відкинувся від столу, засоромившись себе, і поклав ручку. У наступну мить він здригнувся: у двері стукали… Уже! Вінстон причаївся, як миша, слабо сподіваючись, що людина, яка стукала, піде, але стукіт повторився. Найгірше в таких випадках зволікати. Серце його калатало, як барабан. Але обличчя завдяки багаторічній звичці, напевно, залишалося незворушним. Він підвівся і важко рушив до дверей.
Розділ другий
Уже взявшись за дверну ручку, Вінстон побачив, що щоденник зостався на столі розкритим, весь списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Букви були такими великими, що їх можна розгледіти з іншого кінця кімнати. Незбагненна дурість. Ні, думав він, шкода бруднити гарний кремовий папір. Він навіть у паніці не захотів закрити щоденник, доки сторінки не просохли.
Він зітхнув і відчинив двері. Одразу по тілу пройшла тепла хвиля полегшення. На порозі стояла тьмяна пригнічена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям.
– Комраде, – заскиглила вона, – тож правильно мені почулося, що ви прийшли. Ви не можете зайти подивитися наш злив у кухні? Він засмітився, а…
Це була пані Парсонс – дружина сусіда по сходовій клітці. (Партія не дуже схвалювала слово «пані», всіх належало називати комрадами, але з деякими жінками це чомусь не виходило.) Їй було років тридцять, але на вигляд їй можна було дати набагато більше. Враження було таке, що в зморшках її обличчя лежить пил. Вінстон пішов за нею по коридору.
Ці слюсарні ремонтні роботи були майже щоденним роздратуванням. Будинок Перемоги – стара споруда, десь року 1930-го або близько того, тож він уже прийшов до повного занепаду. Від стін і стелі постійно відвалювався тиньк, труби лопалися за кожного міцного морозу, дах протікав, варто було тільки випасти снігу,