1984. Джордж Оруэлл
якщо книгу зрушать, крупинка звалиться.
Розділ третій
Вінстону снилася мати.
Йому повинно було бути, як він думав, десять або одинадцять років, коли його мати зникла. Це була висока жінка з розкішним світлим волоссям, велична, мовчазна, повільна в рухах. Батько запам’ятався йому гірше: темноволосий, худий, завжди в охайному темному костюмі (чомусь запам’яталися дуже тонкі підошви його черевиків). Він ходив в окулярах. Судячи з усього, обох забрала одна з перших великих чисток у 50-ті роки.
І ось мати сиділа десь там, у глибині, з його сестричкою на руках. Сестру він зовсім не пам’ятав – тільки маленьким кволим немовлям, завжди тихим, із великими уважними очима. Обидві вони дивилися на нього знизу. Вони обоє були у якомусь підземному місці – чи то на дні колодязя, то чи в дуже глибокій могилі – і опускалися все глибше. Вони сиділи в каюті корабля, що потопав, і дивилися на Вінстона крізь темну воду. У салоні ще було повітря, і вони ще бачили його, а він – їх, але вони все занурювалися, занурювалися в зелену воду – ще секунда, і вона поховає їх назавжди. Він на повітрі й на світлі, а їх заковтує безодня, і вони там, внизу, бо він нагорі. Він розумів це, і вони це розуміли, і він бачив по їхніх обличчях, що вони розуміють. Докору не було ні на обличчях, ні в душі їх, а тільки розуміння, що вони повинні заплатити своєю смертю за його життя, бо така природа речей.
Вінстон не міг згадати, як це було, але уві сні знав, що якимось чином його матір і сестра пожертвували своїми життями заради нього. Це був один із тих снів, у якому посеред характерних декорацій сну триває свідоме розумове життя: тобі відкриваються ідеї та факти, які все ще здавалися новими та годящими навіть після пробудження. Вінстона раптом осяяло, що смерть матері майже тридцять років тому була трагічною й сумною в тому сенсі, який вже і незрозумілий нині. Трагедія, що відкрилася йому, – надбання старих часів, часів, коли ще існувало особисте, існувала любов і дружба, і люди в родині стояли один за одного, не потребуючи для цього аргументів. Спогад про матір рвав йому серце тому, що вона померла, люблячи його, а він був занадто молодий і егоїстичний, щоб любити у відповідь, і тому, що вона якимось чином – він не пам’ятав, яким – принесла себе в жертву ідеї вірності, яка була особистою й незламною. Сьогодні, думав він, таке не може трапитися. Сьогодні є страх, ненависть і біль, але немає гідності почуттів, немає ні глибокого, ні складного горя. Все це він немов прочитав у великих очах матері, які дивилися на нього із зеленої води, з глибини в сотні метрів, і все ще занурювалися вглиб.
Несподівано він опинився на короткій, пружній травичці, і був літній вечір, і косі промені сонця золотили землю. Місцевість ця так часто з’являлася в снах, що він не міг виразно вирішити, чи бачив її колись наяву чи ні. Про себе Вінстон називав її Золотою країною. Це був старий, вищипаний кроликами луг, по ньому бігла стежка, там і сям виднілися кротові купини. На далекому краю вітер трохи ворушив гілки в’язів, що встали нерівною огорожею, і щільна маса листя хвилювалася, як волосся