Історія Флоренції. Державець. Никколо Макиавелли
портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчині, що передчасно зістарівся: «Груди кістляві, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голені, запалі щоки. Очі сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокійно, але в них багато затаєної думи, і вони здатні спалахувати поривами рішучості та завзяття. Багато дум і під високим зморщеним чолом із залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великі та малі душевні болі, туга, розчарування. Вуста хтиві; якщо на них заграє усмішка, вона буде насмішкувата, недовірлива, зла, цинічна і навряд чи добродушна. Ніс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кінцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епікурійця, Мефістофеля в мінорі. На гравюрі немає фарб, і так стає шкода, що обличчя одного з найвидатніших людей Італії та Європи не увічнене пензлем великого майстра…»[5].
Таким був Мак’явеллі, коли балотувався на посаду канцлера Флорентійської республіки в 1527 р.
На жаль, за якихось п’ятнадцять років у настроях та політичних уподобаннях флорентійців відбулися разючі зміни; від того, коли вони високо оцінили діяльність, патріотизм Мак’явеллі та його відданість Флоренції, і до того, коли, переживши тиранію Медічі й повернувшись до ідеї республіки, вони почали цінувати не стільки її велич як центру культури, мистецтва та освіти, скільки стабільність ситого життя. До нас дійшли окремі висловлювання членів Великої ради на адресу Мак’явеллі. «Мак’явеллі провадить життя, невідповідне звичаям і нерелігійне, він їсть скоромне в день святої п’ятниці, чи хтось його бачив на проповідях?» – запитував один із «батьків міста». Другий: «Він сидів у шинку, гірше того – в бібліотеці, читав старі книжки. Не хочемо філософів! Геть філософів!» – «Геть вчених! Батьківщина потребує людей благонадійних, а не вчених, – заявив представник одного із знатних родів Флоренції Леон Альбіцці. – Мак’явеллі історик… він насмішник і ставить себе понад усіма»[6]. За Мак’явеллі проголосувало 12 чоловік, проти – 555. Геніального політичного теоретика, талановитого практика і полум’яного патріота не сприйняли сучасники, як це часто буває з тими, хто значно випереджає свій час.
Невдовзі по тому Мак’явеллі помер – чи то від пневмонії, чи то від апендициту.
Те, чого він марно прагнув за життя, – визнання теоретичної та практичної цінності його політичних програм, – приходить до нього після смерті й протягом століть викликає до себе постійний інтерес. Наслідком цього є навіть поява поняття «мак’явеллізм», у яке вкладають зміст, далекий від того, що насправді обстоював мислитель.
Протягом 450 років цей термін набував різного змістового навантаження. Єдине, що не змінювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоціювалося з виразом «мета виправдовує засоби».
Фактично ж творцями мак’явеллізму від самого початку були клерикальні кола – в матеріалах Тридентського собору в спеціальному меморіалі було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546),