Історія Флоренції. Державець. Никколо Макиавелли
глобального й разом з тим зорієнтованого на неповторну цінність кожної людської особистості.
В XIX–XX ст. спостерігається новий злет зацікавленості політичними ідеями Мак’явеллі. Так, починаючи з Ф. Ніцше й завершуючи сучасними соціологічними концепціями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллі» – різниця між «уявленням про політичну діяльність» і практикою цієї діяльності та її результативністю.
А ось ідея про роль активної, діяльної особистості лягла в основу «теорії еліт», яка виникла на межі ХІХ – ХХ ст. серед італійських соціальних філософів (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс).
Після Другої світової війни знаменитий соціолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллістський напря- мок», підтриманий P. Міхельсом, Г. Ласауелом та іншими. Прибічники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути еліту як сукупність певних «ремісників»; механізми, якими вона користується в управлінні; методи та засоби, які вона застосовує для досягнення своїх цілей.
Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються ідеями Мак’явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне її.
Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак’явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.
Постійно звертаються до творчості Мак’явеллі й сучасні соціологи та політологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупції, бюрократії, політичного прогнозування.
Для нас, певна річ, особливий інтерес становить резонанс ідей Мак’явеллі в Україні. Та оскільки майже всі проблеми української історії й культури тільки тепер починають ґрунтовно досліджуватися, питання про поширення ідей Мак’явеллі в Україні можна розглядати лише опосередковано. Так, відомо, що в першій половині XVII ст. Петро Могила привіз в Україну твори Мак’явеллі. Неодноразово цитував Мак’явеллі Іоаникій Галятовський.
Проте це питання цілком закономірне, зважаючи на те, що зв’язки України з Італією були започатковані з давніх часів, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Україні активно поширюються гуманістичні та реформаційні ідеї. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з України навчалися в італійських університетах Падуї, Флоренції, Рима, Болоньї, Феррари. Деякі з них залишилися в інших країнах і стали вченими зі світовим ім’ям (Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, який працював поза межами України близько 20 років, та ін.). «З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня, – відзначає російський вчений І. Є. Голеніщев-Кутузов, – вихідці з українських степів коментували античних авторів»[8]. Але більшість поверталася
1