Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
ні вкуєш, а ні вмелеш!..»
– В третю завернемо? – запитав тим часом Яким. – Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч – у третю бригаду, прямо – в село.
– Прямо паняй! – Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.
Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять – за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг:
«Знімайте з третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!»
На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир: зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:
– Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!
– Аякже, так я тобі й кинула! – од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю. – А дітей хто годуватиме? Mo’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!
І вже підступа з рогачем – от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни.
– Одчепись, сатано! Ось визвемо на правління та всипемо як слід! – гукне уже з двору.
Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз’юшена – так пеклом і дише:
– Я вашому правлінню голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!
Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався із сатаною – сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад. В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку…
Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш – рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.
– Де ваші люди? – до бригадира.
– Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш…
Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..
– Поїхали!
Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є – топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.
– Чому не в полі?
– А їсти ви, може, наварите?
– Я питаю, чого на роботу не вийшли?!
Слово по слову – до крику дійшло. До отого: «Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!» Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!
– Щоб зараз же мені у полі були!
Два тижні потому слід од нігтів