Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
ні до кого не пробував? – і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.
– Чого ж, залицявся, – відповідає охоче Іван, – тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смерті…
– Гусак?
– Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..
І знову заливається Курочка.
– А з Федорою ж як? – допитується весело.
– З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж – шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювати, мерщій у петлю… Або за ножаку – та й різатись…
– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самісіньку точку попав.
– В точку не в точку, а так воно і є… От у мене, для прикладу… Федора – людина мов як людина, й по хазяйству, і коло дітей. Поки якась віжка під хвіст не підладиться. А тоді пиши вже пропало. Як що надумається, то хоч ти її переріж – по-своєму зробить!
– А так, а так… Точнісінько така і моя.
– Що твоя! З твоєю ще можна жити та Богові дякувати. А от з моєю тигрою спробуй окріп щодня сьорбати. Пробі кричатимеш, поки й охрипнеш…
Отак слово по слову, та й незчулися, як укотили в Хоролівку. Розбрелись по підводах, і – но! – аж до центру.
А там, на площі центральній, що перед самим райвиконкомом, підвод не менше двохсот. А то, може, й більше. Коні іржуть, люди перегукуються – шум, гам, як на ярмаркові. І щойно тарасівці знайшли собі місце, щойно Ганжа пішов заявитися, як з-поза возів до них прискочив райвиківський півник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В одній руці – блокнот, у другій – олівець.
– Якого колгоспу?
– «Червоний хлібороб», – охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.
– Чого так пізно?.. Хто старший?
– Старший зараз прийде. Тіки ви його не дуже чіпайте.
– А що він за цяця така?
– Він у нас припадочний. Ще й довідку таку має: як кого покалічить, то щоб не судили. В цьому році вже трьом нашим в’язи звернув…
Півник те як почув – одразу злиняв. Бічком-бічком та до інших підвід.
– Передайте, щоб нікуди не розходились! – гукнув лише на прощання.
– Передамо, аякже! – Іван йому весело.
Аж ось і Ганжа:
– Скоро будемо рушати.
– Не казали – куди?
– Не казали. Сказали тільки, що скоро.
Оте «скоро» тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.
– Ідіть, тільки не надовго.
– Та я – одна нога тут, а друга там!
За Йваном ув’язався і Курочка. Павло теж був поліз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха – спить, як зарізаний.
Вибрали